Ми вже розповідали в нашому ефірі про конференцію «Революція, війна і їхні наслідки», що минулого тижня відбулася у Варшаві, наводячи слова колишнього президента Франції Франсуа Олланда і колишнього прем’єра України Арсенія Яценюка про значення так званого мінського процесу і роль Владіміра Путіна в дестабілізації України і всієї Європи. Сьогодні поглянемо на інші аспекти подій останніх чотирьох років в Україні
Чи можна сказати, що події в Україні мають велике, навіть вирішальне значення для існування всього західного світу? А якщо так, то чому так є? Останнім часом в Україні щораз частіше можна почути, що світ, західні країни втомилися від неї, а отже й що підтримка українського суспільства попри ту боротьбу, в якій воно бере участь після російської агресії, сходить нанівець. Чи це правда? Чи свідоцтвом цього не стала, власне, вже перша реакція Заходу на кровопролиття на Майдані і російсько-українську війну?
Ці, зокрема, питання стали темою обговорення під час симпозіуму, який минулого тижня відбувся в Європейському колеґіумі у Варшаві. А я пропоную до Вашої уваги деякі репліки, що в ході цієї дискусії можна було почути.
Так, зокрема, колишній посол США у Польщі Деніел Фрід, якого називають одним з авторів персональних санкцій США проти Росії, наголосив, що питання України сьогодні є питанням про ідентичність всього Заходу:
- Питання таке, яким є міжнародне значення трьох революцій? І я би поставив це питання таким чином: чому Україна? Чому вона важлива? Яке вона має значення для нас на Заході? І я би відповів так: це саме в Україні кинуто на чаші терезів питання про те, чи вільний Захід замикає зараз свої кордони там, де вони існують, чи він продовжує запрошувати до себе щораз нових європейців, що вони хочуть приєднатися до нашої спільноти свободи? Це те питання, про яке сьогодні йдеться. Це серйозна справа, оскільки кінець Європи Ялтинського договору після 1989 року стосувався нас всіх. Кінець «Ялти» був кінцем ХХ століття та став свідченням про те, чим є цінності Заходу. Цінності, які ми майже втратили в середині ХХ століття. Сто років тому Вудро Вілсон оголосив свої 14 пунктів. (…) На жаль, нам, американцям, не вдалося цього виконати. Ми полишили Вілсонове бачення і не були присутніми в Європі 1930-х років. І, як американець, не надто цим пишаюся. Результатом цього була катастрофа для Європи, особливо для Польщі, і для всіх нас.
Але після 1989 року завдяки зусиллям, зокрема поляків, ми були спроможними повернутися, разом з Європою, нашими союзниками, до бачення Вілсоном Заходу як світу свободи, що постійно розширюється. І це велике досягнення: Європа має сьогодні покоління загального добробуту, демократії і безпеки. І ми з 1945 року маємо найдовший період миру в Європі з часів Римської імперії. Заради цього миру сотні мільйонів європейців присвятили свої життя.
Американський дипломат наголосив, що саме єдність з такою Європою і прийняття таких цінностей є метою українських громадян:
- Українці, судячи з натхненого виступу прем’єр-міністра Яценюка, не хочуть нічого іншого, ніж приєднатися до цього вільного світу. Саме про це йдеться. Українці на Майдані, як я пам’ятаю, тримали прапор Європейського Союзу. Не американський прапор, не прапор НАТО, але прапор Об’єднаної Європи. Мене, як американця, це надихало. Для них Об’єднана Європа була цивілізаційною метою і джерелом натхнення. Вони вірили в Європу, у Захід, у нас, значно більше, ніж, як здається, часом віримо в себе ми самі.
Деніел Фрід підкреслив небезпечність альтернативи такому прагненню:
- Однак, боюся, є такі голоси як в Америці, так і в Європі, хто про таке бачення і про таке велике досягнення нашої спільної цивілізації каже: ну й що з того, ми цього не потребуємо. Це мене, як американця, який протягом багатьох років працював у цій частині Європи, неймовірно пригнічує. Адже, звісно, альтернатива вільному світу існує – це світ політики сили, сфер впливу, таємної поліції, дезінформації, арештів і постійних репресій, що так чи інакше триватимуть вічно. Така альтернатива існує – це бачення світу пана Путіна, яке він представляє як альтернативу нашому баченню.
Я вірю, що ми на Заході – трансатлантична спільнота – повинні мати власну позицію у цій боротьбі. Саме це вирішується в Україні. Українці хочуть приєднатися до нашої спільноти, оскільки вони вірять у нас. Ми повинні повірити в себе самих. Завдяки зусиллям президента Олланда і канцлерки Меркель, але насамперед самого українського народу, Україна має час і можливості аби спробувати поглибити свої реформи та лишитися вільною та самостійною. І якщо вона досягне в цьому успіху, якщо Україні вдасться провести реформи, і якщо ми у трансатлантичній спільноті відповімо належним чином та захистимо право України вирішувати своє власне майбутнє, то ми діятимемо не лише у власному інтересі і в інтересі українців, але й, цілком можливо, в інтересі ліпшої Росії. Це не значить, що ми діятимемо в інтересах путінізму. Насправді, на мою думку, путінізм не може вижити у випадку успішної, вільної європеїзації України. Я не думаю, що тоді росіяни дозволять деспотам правити собою, якщо побачать, що Київ, місто, до якого росіяни живлять теплі почуття, буде успішним як вільна і багата столиця вільної та багатої країни. Тому в Україні на чаші терезів кинуто дуже багато.
Один з учасників дискусії, Данило Лубківський, який у березні 2014 став заступником Міністра закордонних справ України, описав очікування українського керівництва щодо західних партнерів у перші місяці війни:
- Що ми думали на той момент? Звісно, ми звернулися до тих, хто підписав Будапештський меморандум. Мені здається, що це негативно відбилося на всіх наших зусиллях, на тому, як реагувати і як ставитися до Російської Федерації та агресії Кремля. Ми зосередились на цьому і я досі відчуваю біль, що ми не отримали таких результатів, котрі, на мою думку, мали б бути природною реакцією Заходу. Мені здається, що, безперечно, путінські плани охоплювали всю Україну. Йому не був потрібний Донбас, у певному сенсі йому не потрібний був і Крим – він потребував всієї України. А після цього, як я вважаю, він планував піти далі й дивився на Польщу, на Східну Європу і, цілком можливо, він мав певне уявлення про свою історичну місію в тому, щоб досягти падіння Заходу. І якщо ми хочемо відповісти на цю загрозу, то можемо побачити, що існує низка варіантів, як на це реагувати. Я вірю, що включення, інтеграція України у західний простір і структури в сфері безпеки, політики, економіки, є ключовим у тому, як відповісти на загрозу, перед якою ми сьогодні стоїмо.
Професор Катарина Вольчук з Бірмінґемського університету описала неготовність Заходу до реакції на події тих днів:
- Мені здається, що Україна стала тим, завдяки чому Захід загалом був змушений дуже швидко навчитися тому, що у військовій стратегії називається вірогідним запереченням: коли ми не знаємо, що саме знаємо, і повинні приймати рішення, але утримуємося від їхнього прийняття через нестачу інформації. І я пам’ятаю певну зустріч у Форін-офісі у березні 2014 року, де на запитання когось з Міністерства оборони Об’єднаного королівства про гібридну війну була відповідь: ми знаємо, що ми мали зробити свою домашню роботу, ми повинні були бути готовими до цього, але тепер, зіткнувшись з реальністю, ми знаємо, що не готові. І це та ситуація, з наслідками котрої ми маємо справу сьогодні, за чотири роки після цього. І відомо, що мати недостатнє знання небезпечно. Отже, з цієї перспективи, коли ми мусили діяти швидко, життя навчає нас, що ми повинні були діяти ще швидше.
Катарина Вольчук розповіла про два основні типи відношення на Заході до того, що діється в Україні:
- Існують два основні наративи, що стосуються України в Європі. Перший, з перспективи України, такий: чи ми можемо самі робити свій вибір, чи ми повністю суверенна країна, чи, однак, належимо до сфери впливу? На противагу до цього виступає те, що я називаю автоімунним захворюванням Європейського Союзу, тобто, що ми змусили Україну зробити вибір. І насправді, якщо ви берете участь в академічних конференціях, то багато експертів, вчених надалі сперечаються про те, чи ЄС змусив Україну зробити свій вибір, що, по суті, є проявом своєрідного євромазохізму: якщо ви не знаєте, якщо маєте сумніви, то звинувачуйте самих себе.
Антон Марчинський