«Убивство невинних людей не має виправдання», – пишуть два колишні президенти України Леонід Кравчук і Віктор Ющенко, патріарх Філарет, архієпископ Святослав Шевчук та інші автори «листа покаяння і прощення до польського суспільства». Формула цього звернення нагадує відомий лист польського Єпископату до німецького Єпископату (1965 року): «Ми прощаємо і просимо прощення». Саме ці слова викликають найбільші сумніви: чи українці справді мають що полякам прощати? Це – запитання до депутата керівної в Польщі партії Право і справедливість Міхала Дворчика, який очолює польсько-українську парламентську групу.
Міхал Дворчик: Звичайно, в нашій історії ми могли б знайти ряд драматичних моментів і, справді, під час Другої світової війни були такі моменти, коли польські збройні загони вбивали також українців, українське цивільне населення. Але, зрозуміло, це – стовідсоткове відвернення пропорцій. Ми не можемо забувати, хто винуватець. Винуватцем були формації українських націоналістів, передусім УПА, але не тільки, які здійснили геноцид у відношенні до поляків на території Волині і південно-східних воєводств Другої Речі Посполитої. Перше що в листі впадає в очі – це різниця, порівняно з листом, до якого кожен з нас, силою обставин, звертається думками – польських єпископів німецьким єпископам. Тоді жертви звернулися до катів зі словами: «прощаємо і просимо прощення». Тут маємо діаметрально протилежну ситуацію, тобто кати починають визначенням: «прощаємо і просимо прощення». Ми не можемо на це погодитися, тому що, на жаль, це вписується в нинішній український підхід до історії, зумовлений передусім внутрішніми потребами української держави. У ньому мовиться про геноцид на Волині – була Друга світова війна, була – як окреслює Український інститут національної пам’яті – друга польсько-українська війна, гинули поляки, гинули українці. Це оббріхування історії, це – неправда, ми абсолютно не повинні на це погоджуватися.
Якщо це неправда, то чи можна це пояснити? І що зробити?
Міхал Дворчик: Зрозуміло, ми повинні вживати заходів, щоб, з одного боку, пояснювати українцям, що період політкоректності у неправильному розумінні в Польщі закінчився. Протягом понад двадцяти років більшість польських політиків вважала, що Україна ще не дозріла, щоб розмовляти про геноцид, що це – невідповідний момент. Результат ми можемо побачити сьогодні: українці не розуміють, чому поляки раптом починають нагадувати про свої жертви, чому поляки раптом починають говорити правду. Звичайно, ми можемо українцям пояснювати, але це завдання українських еліт, передусім політиків, щоб вони самі зуміли станути перед правдою і пояснили своїм громадянам, що відбулося. Бо в Україні знання про геноцид дуже малі. У вузької групи політичних, історичних еліт ці знання є. На жаль, в більшості ця група зацікавлена в оббріхуванні історії, а загально серед громадян таких знань немає. І тут, з одного боку, роль української держави, щоб змінити таке ставлення і почати говорити правду, а з другого боку – це також завдання для закордонної політики польської держави. Щоб з цією інформацією про правду пробиватися суспільними шляхами до українців, до звичайних людей в Україні і переконувати їх у тому, в чому також маємо переконувати українські політичні й інтелектуальні еліти. Лише, якщо ми висловимо правду, навіть якщо вона найбільш болюча для українців, – це дозволить збудувати твердий фундамент, на якому ми зможемо створювати справжнє польсько-українське порозуміння. На мою думку, без вирішення цієї драматичної ситуації, з якою ми сьогодні стикаємося, польсько-українське співробітництво завжди буде під загрозою. Завжди трапиться хтось, хто захоче використовувати напруження.
Що вже вдалося зробити, щоб пробитися до звичайних пересічних українців?
Міхал Дворчик: Насправді, це роль Міністерства закордонних справ, Міністерства культури. Польські інститути, польські консульські установи за кордоном, не лише в Україні, проходять ґрунтовну реформу. Змінюється також спосіб, як про Польщу говорять. Я впевнений, що коли буде опрацьована нова модель, у ній також врахують завдання, пов’язані з переданням в Україну такої інформації. Коли я прочитав цей лист, приголомшливим для мене було усвідомлення, що частина людей, які під ним підписалися, однією рукою ставляють підпис під закликом до примирення, прощення, ствердженням, що злочин неприйнятний у політиці і міжлюдських взаєминах, – а другою рукою, одночасно, голосують за те, щоб найважливіші вулиці в різних містах України, в тому числі також у Києві, називати прізвищами злочинців, особисто або політично відповідальних за планування і здійснення геноциду. Тут велике розходження.
Один з командирів УПА сказав, що справжній окупант – це той, що надходить, він мав на увазі Совєтський Союз, і з цим поляки згодні. Але далі він додав, що польське питання не є військовою справою, а стосується меншини і ми вирішимо його так, як Гітлер єврейську проблему.
Міхал Дворчик: На жаль, таких заяв можна навести досить багато. Я думаю, першим кроком, який повинні зробити українці, – це припинити глорифікацію осіб, прямо відповідальних за ці дії. Так як ми згадали на початку: у Польщі в рамках акцій у відповідь траплялися драматичні ситуації, коли українське цивільне населення вбивали збройні загони. Різниця полягає в тому, що сьогодні ніхто в Польщі не пропонує робити героїв з осіб, причетних до таких злочинних дій. Можна навести конкретний приклад: село Пискоровичі, сто кількадесят українців – власне, це були жінки й діти, беззахисні, підготовлені до виїзду в Україну – були вбиті загоном «Волиняка». Партизанський командир «Волиняк» був героєм у боротьбі з німецьким окупантом, пізніше – із совєтським окупантом, але, на жаль, в кінці заплямував себе цим потворним злочином. Ми можемо розуміти драматизм ситуації, в якій він опинився, можемо зрозуміти акції у відповідь і весь контекст цієї події, але ми не можемо його виправдати, а тим більше –робити з нього героя, зразок для дітей і молоді. В Україні, на жаль, такої свідомості досі немає. Постають пам’ятники Климові Савуру – людині, відповідальній за вбивство польських жінок і дітей. Також інші пам’ятники, а що гірше, це сьогодні загальнодержавний напрям, який реалізує передусім Український інститут національної пам’яті.
Українська сторона пояснює безвихідь: якщо хоче скидати пам’ятники Леніну, то в це місце мусить поставити Бандеру і його колег, бо інших (відповідних постатей) не має. Мусить захищати українську державність, яка сьогодні під загрозою.
Міхал Дворчик: Це правда, що в Україні тепер відбувається процес декомунізації і треба цьому радіти, бо, справді, релікти совєтського минулого зникають. Але замінювати їх особами, відповідальними або співвідповідальними за злочини – це погана ідея, передусім для самих українців. Чому? Тому, що возвеличенням зла, брехнею – не можна збудувати нічого доброго. Якщо сьогодні українці кажуть: нам треба об’єднатися навколо якоїсь світлої конкретної ідеї, і це – ідея вшанування та мобілізації навколо УПА, то, можливо, короткостроково це принесе їм якийсь успіх, але в довготерміновому майбутньому ні до чого доброго не доведе. Проте, альтернатива існує. Зрозуміло, ми не можемо українцям нічого нав’язувати: ці рішення мають приймати самі українські еліти. Але можна назвати союз Пілсудський–Петлюра, спільне відбиття Києва із совєтських рук, спільна оборона Замост, де командував генерал Безручко й захистив це місто. Прикладів можна назвати більше.
Проте, маршал Юзеф Пілсудський наприкінці звертався до українців: Я вас перепрошую, панове, не вдалося створити спільної держави. А тепер автори «листа покаяння і прощення», зокрема, екс-президенти України пишуть, що Польща повинна «повною мірою прийняти самобутність української національної традиції». Чи Польща її не визнає?
Міхал Дворчик: Зрозуміло, ми визнаємо незалежність України. Нагадаю, Польща – це країна, яка, мабуть найактивніше здійснює заходи для того, щоб Україна могла функціонувати як незалежна, самостійна, соборна держава. Це ж Польща відстоює збереження санкцій проти Російської Федерації, яка зайняла частину української території: Крим і частину Донбасу. З Польщі пливе величезна допомога для української держави. Ми все це визнаємо і підтримуємо Україну, але не може бути мови, щоб в ім’я політкоректності в неправильному розумінні забути про злочини або обходити їх мовчанням. Це було б неморально відносно жертв, їхніх родин, але така ідея погана також з прагматичних міркувань: якщо цієї проблеми не вирішимо, якщо не закінчимо драматично важкого періоду в історії Польщі та України, на цьому завжди виграватимуть країни, неприхильні Польщі, напруження між нашими країнами вони будуть використовувати в різних поганих цілях.
Чи встановлення спільного Дня пам’яті за жертвами нашого минулого і віри у неповторення зла – це пропозиція, яку можна зреалізувати?
Міхал Дворчик: Звичайно, з українцями треба розмовляти. Досі було недостатньо діалогу у складних питаннях, тому треба придивлятися до кожної ідеї, кожної пропозиції. Тут йдеться про якийсь лозунг, тому важко це оцінити, але певним є одне: не може бути мови про якусь симетрію, про викривляння історії і правди.
«Сучасна війна Росії проти України ще більше зблизила наші народи. Воюючи проти України, Москва веде також наступ проти Польщі і всього вільного світу», – пишуть автори листа до поляків. Чи можете й ви підписатися під цими словами?
Міхал Дворчик: Зрозуміло: і Польща, і Україна повинні зробити все, щоб бути безпечними від загрози, яка пливе від нашого великого східного сусіда – Російської Федерації.
PR1/Н.Б.