Logo Polskiego Radia
Print

Ніщо є

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 25.01.2019 18:24
  • Nic jest UA.mp3
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Цезари ВодзінськийЦезари ВодзінськийFacebook/Cezary Wodziński

Чим є ніщо? Дивацьке питання, чи не так? І чи не суперечливе? Адже ніщо як протилежність чомусь, себто тому, що існує, мало би становити заперечення самого існування. А як можна питати про те, що не лише не існує, але, за визначенням, існувати не може? Існування ж виявляється тут невід’ємним атрибутом отого чогось, тобто, інакше кажучи, сущого (як сам цей прикметниковий, або, може, віддієслівний іменник про це свідчить). Іншої відповіді, здається, тут і бути не може. А які висновки з цієї негайної відповіді ми можемо зробити? Такі, що, по-перше, існування – як про це вже було сказано, і на чому варто наголосити – є чимось, завдяки чому суще є собою, тобто завдяки чому щось існує.

По-друге, отже, лише про те, що існує, ми й можемо вести мову, якщо наші слова повинні мати сенс. Вслухаймося, до речі, в саме слово сенс, котре, вказуючи на якесь значення, насамперед виставляє на першу лінію те, чого і як це значення стосується – якесь суще, щось, із чим ми маємо справу, чого стосується наш досвід, що ми переживаємо і відчуваємо. Отже, має сенс говорити лише про те, чого стосується латинське – чи пізніше італійське – дієслово sentire, або ж французьке sentir тощо. Сенсуалізм виявляється тут глибоко вкоріненим у онтологію. Тому й питання про ніщо (хіба що воно також є своєрідним атрибутом і негативним тлом сущого заради його всебічної експозиції), як здається, сенсу мати не може.

По-третє ж, зрештою, але не в останню чергу, прагнення ясності і однозначності, якими грішать і поточна мова, і отець більш вишуканої логіки Аристотель, припирають нас до муру, коли втечі від такої дилеми немає: або щось, або ніщо – tertium non datur, третього не дано. І лише одна з цих двох альтернатив варта уваги, адже сама увага повинна чогось торкатися – навіть і не завжди чогось конкретного.

Таке фундаментальне і безсумнівно конструктивне обмеження поля дії для нашого мислення знайшло вираз у питанні, сформульованому, зокрема, Ґотфрідом Вільгельмом Ляйбніцом в своїй «Монадології»: чому існує радше щось, аніж ніщо? І чи можна цю проблему сформулювати більш вдало? Ніяк, якщо існування залишається тільки і виключно атрибутом сущого, тобто отого чогось. Тобто, якщо існування – це атрибут. Себто, якщо й саме існування – це щось, лише одна з характеристик, хоч, може, й найґрунтовніша, будь якої речі; це те, що можна вказати, описати, для чого є місце. Ніщо ж, слизьке, наче риба, не лишило для нього ані одного шансу.

І навіть, якби оце Ляйбніцеве питання, відоме, зрештою, ще Протагорові, можна було б обернути, на перший план виставляючи ніщо, то нічого б не змінилося. Притому, ніщо залишилось би незмінним.

Це еквівокативна, але не пуста еквілібристика. Її не уникнути, якщо ми завзято намагатимемося пробитися до отого злегковаженого після Аристотеля поняття. Еквівокативне, бо під ним – під ніщо – можна знайти щонайменше два несумісні явища (або, якщо бути послідовним, хоч і не зовсім коректним з огляду на мову, не-явища). Одне з них і буде отим байстрею з закону виключеного третього.

Котрийсь з авторів індійських Упанішад, зіткнувшись із обмеженістю мови і тотожного з нею мислення, сформулював принцип «неті-неті», що його дослівно із санскриту можна перекласти, як «ані те, ані те» (лише вслухайтеся в це: українська як індоєвропейська мова від своїх пращурів успадкувала не лише дискурсивні обмеження!). І це стало своєрідною вакциною від перетворення логіки в універсальну онтологію, адже є, як переконують ці трактати,… щось (sic! хоч, звісно, пам’ятаємо, що про жодне щось тут не йдеться!), непідвладне однозначному виразові, необхідності вибору або… або…, певне третє понад логікою сущого. А якщо так, то це не-суще мало би, відповідно до отієї логіки, називатися нічим. Дарма, що воно відмінне від речей не менше, ніж від їхньої відсутності.

Та, однак, взагалі вести про щось таке мову можна лише тоді, якщо приймемо, щонайменше, до уваги, що описуване тут існування може не бути атрибутом сущого, а отже може не бути чимось – чимось, що існує. Тоді й відкриємо, що в цьому circulus vitiosus, порочному колі криється те, що Мартін Гайдеґґер називав онтологічною різницею. Тоді й визнаємо, що існування, буття – це не що, ніщо, не те, що існує.

Це те, про що в європейській філософії, в її сформульованій Аристотелем метафізиці, не пам’ятали протягом майже двох з половиною тисяч років. Але це те, про що в ній колись, однак, знали, і писали, творячи цілковито незвичну і дивацьку з перспективи традиційної вже філософії онтологію.

В одному зі своїх найважливіших, хоч і не найбільших, текстів, що випливає з парафрази Ляйбніца, тобто в есе «Чому є радше ніщо, аніж щось?», померлий декілька років тому польський філософ Цезари Водзінський формулює проект апофатичної онтології. Услід за Гайдеґґером, він описує таку мову про ніщо як буття, котра була б радше мовчанням. Проте, наголошує він, не йдеться про звичайну інверсію як про мовчання буття: «Сиґетика (тобто мовчання – ред.) спрямована на дещо більше. Коли Гайдеґґер каже, що "мовчання має вищі правила, ніж будь-яка логіка", оскільки вона створює підґрунтя, а отже зводить до основ суть мови, проектує "інше мислення" з боку іншого для цього мислення. […] Мова буття народжується в тиші, котрої не знає і зазнає суще» (DJRNNB, с.61).

«Підступне слово Ніщо», – пише Водзінський далі. «Підступне, оскільки приймає видимість загально зрозумілого "нічого", яке під виглядом "не-сущого" протиставляється "сущому". Тоді зазвичай воно значить "неважливість", "мізерність", "пустку" і "відсутність" у їхньому поточному розумінні (nihil negativum). "Моє питання про ніщо, – декларує прямо Гайдеґґер, – яке випливає з питання про істину Буття, не має з усім цим нічого спільного. Ніщо ані не є негативним, ані "метою", але сутнісною вібрацією самого Буття і тому воно існує більше, ніж всіляке суще"» (DJRNNB, с.70).

Зрештою, й не Гайдеґґер був у європейській філософії першим, хто відкрив таке ніщо як непідступну основу буття і, отже, мислення й мови. Він сам посилається на досократиків, насамперед на Парменіда і Геракліта. Проте існувало також і інше коріння грецького, а, отже, й пізнішого європейського мислення ані про те, ані про те. Я маю на думці попередника всіх апофатиків нашої частини світу, а перед цим натхненника своєрідної іронії Платона, який навіть назвав іменем цього софіста один зі своїх діалогів. Та, однак, це був мислитель, найпевніше, недооцінений – Діоген Лаертський навіть не включив його до переліку видатних філософів. Це, звісно, Ґорґій, що його Водзінський реабілітує в низці своїх текстів: «Катастрофа логосу, описувана Ґорґієм, не є нашестям варвара, що прибуває нізвідки, extra muros, з-поза, але є подією віднайдення логосом свого "нізвідки" і "з-поза" в собі самому. Подією само-знайдення у само-втраті. Знайдення своєї само-втратності логосу Платон завдячує Ґорґієві» (CNT, с.39).

І продовжує, вводячи нас у меандри апофатики, не-сущого: «Перша фундаментальна теза трактату (Ґорґія «Про не-суще» – ред.) звучить наступним чином: "якщо щось є (ei gar esti <ti>), то або є сущим (to on estin), або не-сущим (to me on), або і сущим, і не-сущим (kai to on esti kai to me on)" [66, 1-2]. Граматична правильність цієї формули не викликає жодних зауважень. Це справа надзвичайно важлива, оскільки в найлаконічнішій формі тут висловлюється вся грецька онтологія. […]

Тим часом, Ґорґій не є автором цієї архиправильної формули […]. Адже до його "тексту" було дописане одне маленьке слово, що й надало йому правильного вигляду. Слово <ti> (щось – ред.) є граматичним виправленням, введеним скрупульозними редакторами.»

Однак, – пише Водзінський, – «недоречність граматичної поправки вихоплює вразливий на граматичні некоректності Геґель: "Якщо Щось є (ei estin), то Щось – це певна вставка, яку ми маємо звичай робити в нашій мові, вставка, що, однак, є, власне кажучи, недоречною […], оскільки йдеться лише про Є – "якщо Є"» (CNT, с.39).

«Здається, – продовжує Цезари Водзінський, – що граматичне виправлення було здійснене згідно з думкою Ґорґія. Однак, введене потрійне припущення – три модальності "буття" – є підготовчим кроком до доведення головної тези трактату: що ніщо не є. Отже: ані суще, ані не-суще, ані суще і не-суще». (CNT, с.41). Однак, чи про граматично правильне заперечення тут лише йдеться, питає польський філософ? Адже Ґорґій навмисно – тричі в своїй трилемі – використовує вираз, який – може й всупереч традиційному слововжитку – можна було б інтерпретувати як афірмативний, тобто ствердний: ouden estin ­– ніщо є (CNT, с.39-40).

Антон Марчинський

DJRNNB – Cezary Wodziński, „Dlaczego jest raczej Nic niż Coś?” [w:] Cezary Wodziński, Pan Sokrates. Eseje trzecie, Warszawa 2000, ss.39-79.

CNT – Cezary Wodziński, „Coś nie tak. Przeciw ontologicznej poprawności” [w:] Cezary Wodziński, Nic po Ironii. Eseje czwarte, Warszawa 2006, ss.29-67.

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти