Logo Polskiego Radia
Print

Актуальність Орвела

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 10.08.2018 17:55
  • Orwell UA 2018.mp3
У Варшаві відбулася дискусія «Орвел – адвокат дійсності? Між літературою і політикою»
fot. Jacek Łagowski, Teologia Polityczna

Цього тижня у Варшаві, в редакції часопису «Teologia Polityczna», відбулася зустріч, присвячена постаті одного з найвидатніших письменників ХХ сторіччя – Джорджа Орвела. Дискусію, що називалася «Орвел – адвокат дійсності? Між літературою і політикою», було присвячено актуальності творів цього письменника у наші часи, зокрема у Польщі.

А взяли у ній участь доктор філософії Пьотр Ґрачик з Яґеллонського університету і публіцист, пов’язаний, зокрема, із Першою програмою Польського радіо, Пьотр Ґоцєк.

Отже до Вашої уваги фрагменти розмови про те, чи варто сьогодні читати Орвела, а якщо так, то чому?

Говорить доктор Пьотр Ґрачик:

- Мені здається безперечним, що так, що Орвела варто читати. А коли ми його читаємо, то його актуальність просто приголомшує. І тут не йдеться лише про найвідоміші його книжки, тобто «1984» і «Колгосп тварин». Але також про його есе, про ранні романи, завдяки яким він дебютував як письменник, а все це – тексти, що сьогодні проймають до самих кісток. Я щойно прочитав «Бірманські дні». Це неймовірна, чудова книжка. Англійців немає в Індії вже 70 років, але це не книжка про те, наскільки жахливим був колоніалізм в Індії, але про те, як відносини, засновані на насильстві, домінують у людських спільнотах, та наскільки важко навіть людині, що намагається бути чесною, зауважувати зло і фальшивість у відносинах, в яких вона живе, насильство, що в таких суспільствах повсюдне. Отже, такій людині важко хоч якось виразити проти такого зла спротив, йому протиставитися. Це приголомшлива книжка, що демонструє неправдивість, лицемірство і насильство суспільної системи та безсилість щодо неї з боку індивідуума.

Говорить публіцист Пьотр Ґоцєк:

- Я би сказав, що, безперечно, Орвела сьогодні читати варто, й то, мабуть, більше, ніж будь-коли. І я би насамперед назвав три причини цього. По-перше, тому, що він витримав випробування часом. А не про багатьох з тих письменників, котрі починали писати у першій половині ХХ століття, ми можемо сказати, що вони не смердять нафталіном, не тому, що їх внесли до шкільної програми, а тому, що їхні книжки до сьогодні викликають і захоплення, і контроверзи, і схиляють до роздумів. Я маю знайомих букіністів, котрі часто знаходять для мене різноманітні речі, які я потребую для свого дослідження. Вони в один голос кажуть, що Орвел належить до короткого списку письменників, чиї твори вони в стані продати у будь-якій кількості. І хоча вони спеціалізуються у вживаних книжках, спеціально їздять на склади, аби купити кишенькові видання «1984» та «Колгоспу тварин». Тому читачі тут також проголосували своїми головами і гаманцями. Напевно, вже саме це було б причиною, аби таке явище відзначити.

Пьотр Ґоцєк зазначає, що Орвела сьогодні можна було б назвати звільненим письменником:

По-друге, ми можемо про нього дискутувати і повинні це робити ще більше, ніж будь-коли, бо це вже, певною мірою, Орвел звільнений. Тобто, ще у ПНР, коли ми читали його у підпільних виданнях, сприйняття його творів було однозначно політичним і, власне кажучи, його присутність було обмежено до отих двох найвідоміших романів, тобто «1984» та «Колгоспу тварин». Для мене чудовим відкриттям була збірка есе Орвела, яку видав «Puls». Іншого подібного об’явлення я зазнав ще тільки одного разу, читаючи начерки Маріо Варґаса Льйоси, коли я відкрив, що геніальний письменник є не менш геніальним, а може й ще ліпшим есеїстом. А це насправді дуже зрідка трапляється: пише ще ліпше, коли пише прямо, не ховаючись за літературними прийомами. Таким, власне, був випадок Орвела. Сьогодні, коли польській мові присвоєно, по суті, все важливе, що Орвел написав. Хоча, звісно, про творчість, що стосувалася його життєпису, адже він був одним з тих авторів, для котрих життя є просто писанням, а після нього залишилася незліченна кількість рецензій, фейлетонів, виступів у пресі, полемік, статей, написаних під різноманітними псевдонімами, то тут ми, звісно, приречені лише на декотрі підбірки. Адже було декілька збірок. Зрештою, дуже цікаво, що такі збірки готувалися відповідно до поглядів видавництва, бо, наприклад, коли для «Muzy» було створено підбірку есе під назвою «Англійці» (пол. «Anglicy»), то після прочитання її могло скластися враження, що Орвел – це есеїст, який насамперед займається літературою й естетикою, а політикою та історією вже не особливо.

Орвел, наголошує публіцист, був критиком постмодерну:

- Третьою причиною, через яку про нього варто дискутувати, є, гадаю, те, що він, безсумнівно, належить до перших надзвичайно влучних критиків модерну, а, власне кажучи, вже постмодерну. Він був одним із піонерів в аналізі всього того, з чим зіткнулося людство у ХХ столітті і що діється пізніше. І що цікаво, він це усвідомлював. Якщо читати його есе, в котрих він порівнює становище письменника, політику і філософію XVIII-XIX сторічь із тим, що діялося в XX сторіччі, то вже розуміє, як сильно змінився порядок речей, як багато з них не можна вже сьогодні уявити, як змінилася роль письменника, есеїста. Завдяки цьому читання його розмислів є особливо цікавим. Тим, хто знає Орвела-белетриста, а не знає Орвела-есеїста, раджу якнайшвидше ознайомитися з цими книжками (а декілька з них, як я вже сказав, доступні польською). На них чекає просвітлення та екстаз, що завжди супроводжують читання надзвичайних творів.

Йдеться, отже, про невідомого Орвела: його творчості не можна звести до двох найвідоміших творів, а на додаток сьогодні вона набуває цілком нового звучання. Обидва учасники наголошують, що твори Орвела становлять своєрідний ініціаційний поріг у критичному мисленні:

Пьотр Ґрачик:

- Гадаю, що немає сенсу вдаватися у глибокі автобіографічні спогади, хоча, звісно, це цікаво, що «1984» я читав у ліцеї саме у 80-ті роки. Я читав книжку, видану Літературним інститутом у Парижі, її не можна було роздобути в книгарнях. А отже це читання було таким актом, звісно не небезпечним, але, однак, актом спротиву відносно панівної в Польщі авторитарної системи. А заразом ці обставини дуже обмежували сприйняття цього тексту, заздалегідь спрямовували до мислення про, власне, схожість і різниці між радянською системою й тим, що представив у своїй книжці Орвел. І даний контекст справді, як здається, не повністю віддає належне цьому творові. Безперечно, що справедливо відзначив також Пьотр Ґоцєк, ми читаємо звільненого Орвела. Але те, що звільнення це полягає в тому, що політичні контексти перестають для нас бути актуальними, а з-під них показується Орвел чисто естетичний, - це не зовсім правда. Адже це такий письменник, який в змозі дуже виразно передати своєму читачеві, що естетичного та політичного аспектів неможливо відокремити один від другого; що література завжди є певного роду політичним актом.

Пьотр Ґоцєк:

- Мені здається, що черговість була такою, якщо я добре пам’ятаю, що спочатку допущений та рекомендований для молодших читачів після 1989 року був «Колгосп тварин». І це досить зрозумілий вибір, адже це не книжка, що вимагає від читача якоїсь особливої підготовки, аби отримати від неї задоволення. А заразом метафора тут чиста і безпосередня, аби бути зрозумілою як для молодших, так і для старших менш вибагливих читачів. З «1984» справи виглядали цікавіше, бо це, як мені здається, найбільш сухий та малоінтригуючий - попри все оте словотворення, літературну працю Орвела – з-посеред його романів. А попри це, він викликає потужні емоції, входить у резонанс у тих людей, котрі зобов’язані його читати в рамках шкільної програми. Я гадаю, що ми маємо справу з таким цікавим явищем, що форма антиутопії взагалі – це дуже популярний жанр для читача-підлітка. У цьому віці з великою охотою ми звертаємося до книжок, які пояснюють нам світ і підказують, що дійсність є дещо іншою, ніж нам здається, що треба зазирнути за завісу, за котрою нерідко може виявитися чергова завіса. Це нам допомагає зрозуміти дійсність. Тому не без причини протягом останніх десятиліть на Заході вийшло досить багато критично-літературних книжок, у яких порівнювалася література для наймолодших читачів, особливо фантастична, із класичними антиутопіями, доводячи, що вони дуже багато в чому схожі. І тому не без причини різноманітні антиутопійні візії, нерідко поєднані з якимись апокаліптичними сценаріями, дуже приваблюють американських і британських читачів-підлітків.

У такому віці ми, по-перше, неймовірно інтенсивно поглинаємо всі ті імпульси, що з’являються довкола нас, ми нечувано заінтриговані світом. А, по-друге, шукаємо для себе провідників – тих, хто нам розповість правду про дійсність (навіть, якщо згодом ми з ними розійдемося, відкриємо, що таке юнацьке захоплення за пару десятиліть цілковито проминуло).

І ще, повертаючись на мить до своїх слів про те, що «1984» мені здається нечувано сухим текстом, хотів сказати, що був такий перекладач, котрий собі чудово дав із цим раду. Бо, власне, перше видання, яке вийшло у Літературному інституті в перекладі Мєрошевського і сьогодні вже недоступне, мені читалося найліпше. І там я цього не відчував. Натомість, у пізніших перекладах я мав проблеми із такою дещо чиновницькою недорікуватістю.

Антон Марчинський

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти