Logo Polskiego Radia
Print

«Людські популяції і родини»

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 23.02.2018 19:19
  • Swianiewicz UA.mp3
Доктор Ян Свянєвич про особливості сучасної родини та її співвідношення з суспільством
Ян СвянєвичЯн СвянєвичMuzeum Łazienki Królewskie w Warszawie, emisja na kanale Muzeum na YouTube. www.youtube.com/watch?v=IOLoaxvbhZg

Днями в Королівських Лазєнках у Варшаві відбулася чергова лекція з циклу Нових філософських медитації, організованому Фондом заради мислення ім. Барбари Скарґи. Цього разу його темою стали «Людські популяції і родини», а саме - особливості сучасної родини та її співвідношення з суспільством.

Лекцію виголосив молодий доктор філософії Ян Свянєвич з Інституту філософії Варшавського університету. І саме її фрагменти ми пропонуємо Вашій увазі.

Отже, вихідною тезою Яна Свянєвича стало поставлення під сумнів твердження про кризу родини в сучасному світі:

- Теза про кризу родини. Як здається. Становить інтегральну частину соціологічного діагнозу модерності, що спадає на думку відразу, коли ми думаємо про спільноту. Тобто йдеться про діагноз такої модерності, що є переходом від суспільної організації, яка спирається на моделі спільноти, об’єднаної якщо не самим кровними зв’язками, то якоюсь там безпосередньою спільною спадщиною, до моделі об’єднання, суспільства, в якому окремі індивідууми зобов’язуються відігравати певні суспільні ролі. І в цьому формулюванні [Фердинанда – ред.] Тенніса, про яке, звісно, мова, спільнота і суспільство не є, може, ідеальними типами, бо так їх назвав вже Макс Вебер, але власне у родині Тенніс вбачав найдосконаліший, найповніший, а заразом ідеальний, абстрактний вираз того, чим спільнота є. І через цю дуже важливу тезу вихідною, передрефлексійною інтуїцією щодо родини є уявлення про лінійний, історичний процес розпаду родини, що протікає від якогось первинного клану, потім – різноманітних моногамних, але великих родин, до двопоколеневої нуклеарної родини, як це називають.

Саме такий еволюціоністський підхід чудово вписується в уявлення про кризу родини, падіння авторитету патріархальної влади, зростання числа розлучень, послаблення прив’язаності між батьками та дітьми, братами і сестрами тощо. Але він є дорефлексивним, - зазначає Ян Свянєвич.

- Чим легше вбачати цю кризу сучасної родини як, власне, розпад ланки, що відбувається перед нашими очима, тим легше дійти висновку, що така інтерпретація підсилюється відношенням до сучасних технологій штучного запліднення, майбутнього клонування та культури одинаків, як це назвав Альвін Тофлер. І таке бачення розвитку суспільства як поступового розпаду і поділу якоїсь первинної родинної спільноти я називаю дорефлексійною, бо попри свою органічність і, напевно, біологічні функції, родину не можна представити як первинний інститут [суспільства – ред.]. Мабуть, найлаконічніше цю неможливість висловив [Клод – ред.] Леві-Строс, наводячи слова з Біблії про те, що чоловік залишить отця свого і матір, що є таким забронзовілим законом суспільного стану. Оскільки кожна родинна група твориться завдяки шлюбу, в якійсь там формі, то чергові покоління повинні творити нові родини з рештками старих родин, також розбитих через принцип екзогамії [- шлюбами, що виходять поза межі власної групи – ред.]. І такі правила міжродинних альянсів, що творяться завдяки таким шлюбам, призводять до того, що від самого початку суспільство існує паралельно з родинами і їм протиставляється, замість бути їхнім результатом.

Через це, зазначає дослідник, концепція родин як осередків, елементарних складових суспільства, також є хибною. Аби проілюструвати цю думку, Ян Свянєвич наводить класичні думки філософів про генетичні відносини між родиною та суспільством.

- По-перше, від Платона до Гегеля висловлювалися побоювання у зв’язку з небезпеками, які для всілякого суспільства несе родинна окремішність та родинний егоїзм. Що, незалежно від детальних опрацювань цього явища, напевно робить неможливим визнання родини за натуральний порядок або якийсь простий складовий елемент суспільства. Так само було в Аристотеля, між родинним господарством і полісом зовсім немає відносин механічного поєднання, бо натуральна мета держави є інакшою, ніж мета родини, якій властива самодостатність. Врешті, ще одна класична концепція – [Жан-Жак – ред.] Руссо. Для нього, в свою чергу, природність сексуального потягу, тобто те, в чому ми вбачаємо органічність родини, та навіть інстинктивне дбання про потомство, зовсім не творять жодної міцної родини. А тим більше, вони не ведуть до її автоматичного усуспільнення. У природному стані, описуваному Руссо, немає родини як такої. Вона зникає тільки-но будуть задоволені біологічні потреби. І Руссо повертається до родини, пишучи про неї вже після першої революції, кажучи, що та створила для неї первинний фундамент завдяки першій формі інституту власності. Всі ці приклади я навів для того, аби показати, що розмисли над родиною як перший крок вимагають відкидання самого поняття родини. Родина не є ані суспільною, ані природною, ані тваринною, ані людською, вона не становить ідеальної спільноти ані основного осередку суспільства, а також ніколи не існує сама по собі.

Якщо ми хочемо досліджувати якусь конкретну форму родини в конкретному історичному контексті, то як предмет такого дослідження треба взяти якусь більш ранню форму – суспільні зв’язки, що різноманітно організуються довкола розмноження, - каже доктор Свянєвич.

- [Жак – ред.] Дерріда ідентифікує такі узи, як те, що триватиме в історії, аби щось з родини продовжувало існувати. Такий умовний спосіб стосується, як мені здається, не лише родини, а також самої, написаної Деррідою з великої літери, Історії (якщо, звісно, розмноження взагалі є умовою її розвитку). Таке прийняття як предмету самого зв’язку, що організується довкола розмноження, насправді здається безпечною номіналістичною вихідною точкою. Виникає, однак, питання, чи цю тему взагалі варто розвивати? Чи, по-перше, роль розмноження, власне, було в модерності якось змінено? І, по-друге, чи якщо так справді сталося, то чи це дозволяє подивитися на дане явище з нової перспективи? І головна моя теза сьогодні становить ствердні відповіді на ці питання. Передумовою такої відповіді є, по-перше, прийняття діагнозу і всієї понятійної апаратури, розробленої Фуко, коли в другій половині 1970-х років він зосередився на дослідженні біовлади, біополітики та управління життям.

Автор лекції пояснює, у чому полягав такий діагноз, даний Фуко:

- Дуже коротко кажучи, цей діагноз Фуко проголошував, що одним з фундаментальних порогів модерності є народження популяції як кореляту ліберальних практик, з одного боку, та політичної економії – з іншого. Фуко, зрештою, використовує ще декілька понять, пишучи, що популяція є предметом мистецтва правління та, гадаю, сьогодні ми могли б сказати – менеджменту. Окрім цього, популяція також є продуктом і об’єктом пристроїв безпеки та корелятом біополітики. Незалежно від співвідношення цих понять, сама популяція є групою індивідуумів, що мають біологічне життя. А отже, вони відповідають певному нормальному станові, який можна досліджувати, а відтак регулювати та, власне, нормалізувати в потрібному напрямку. Тобто, зокрема, впливати на фактори народження, смертності, злочинності тощо. Так, наприклад, Фуко навіть вважає концепцію громадянського суспільства за якусь політично-економічну розробку такої нової суспільної форми. Тобто громадянське суспільство також є популяцією. У цьому сенсі популяція є суб’єктом ужиткового щастя, єдністю індивідуальних актів задоволення, грою інтересів, на які можна ненав’язливо впливати за посередництвом суспільного простору, тобто простору, в якому існують погляди на щось, звичаї, страхи, пересуди.

Все це, наголошує доктор Свянєвич, має велике значення, якщо йдеться про явище родини. Зокрема йдеться про перший том «Історії сексуальності» Фуко, де секс відкриває доступ як до окремого тіла, так і до життя біологічного виду, тобто поєднує тіло з популяцією. І через це, власне, стає фундаментальною метою влади, що більшою мірою зосереджується на управлінні життям, ніж на загрозі смертю. І в даному випадку йдеться саме про розмноження. Ян Свянєвич робить з цього один з висновків:

- Отже, я гадаю, що певне обґрунтування філософських висновків, певну умову і матерію пізнання, можна в проблемі, про яку я тут говорю, виявити завдяки факту, що модерні зміни репродуктивних зв’язків призвели до того, що плідність стала предметом морального досвіду, етичною проблемою для кожного з нас, якою ніколи раніше вона не була. Фуко це описав, зокрема, так, що вперше, а принаймні вперше назавжди суспільство переконується, що його майбутнє і доля пов’язані не лише з кількістю і перевагами громадян, не лише з принципами шлюбів та родинною організацією, але також зі способом, як кожен використає свою стать. «Стать» в оригіналі це «le sex». А отже, це також значить: як кожен використає свої репродукційні можливості. Спрощуючи, але кажучи ще виразніше: ми просто маємо щораз глибше та щораз більш розповсюджене переконання, що розмножуватись треба відповідально, свідомо. Не зовсім відомо, щоправда, що це значить, і в цьому полягає проблема.

Антон Марчинський

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти