Еміль Чоран написав: «Не мешкають в країні, мешкають у мові. Батьківщина є лише тим і нічим іншим». А Цезари Водзінський, вже померлий видатний польський філософ, так прокоментував ці слова Чорана: «Батьківщина – це справа … філологів. Не – як це часто інфантилізують – літераторів, хоч би навіть поетів і письменників. Але, повторюю виразно: філологів. Освоєних з любов’ю до мови. Тих, котрі в мові почуваються, неначе в себе вдома, відчуваючи, при тому, і шануючи всю загадковість і неймовірність таких домашніх відносин».
Саме так про свою спробу опису співвідношення між нацією і мовою висловився краківський філософ доктор Лукаш Колочек, що взяв участь у чергових Філософських медитаціях, організованих Фондом заради мислення ім. Барбари Скарґи в Королівських Лазєнках у Варшаві.
Продовжуючи свою думку, Лукаш Колочек зазначає, що одним з головних патронів такого мислення про батьківщину був Мартін Гайдеґер, чия філософія була, з одного боку, занурена в стихію німецької мови, а з іншого – використовувалася нацистами.
Чи, однак, можливо, – питає польський філософ, – помислити народ так, аби ніхто не почувався відкинутим? Здається, що так. Однак, необхідним тут є послідовне переосмислення мови як батьківщини. Наша мова, – підкреслює Колочек, – не тому є польською, що нею розмовляють поляки, але навпаки: поляки є поляками, бо мова виявляється для них гостинною. А гостинність мови є вельми привабливою таємницею.
За свого провідника у цьому питанні, від якого, зрештою, він відходить, Лукаш Колочек вибирає Гайдеґера. Але, аби взятися за питання, поставлене на початку, Колочек пояснює філософське кредо німецького мислителя:
– Для Гайдеґера найважливішою й єдиною темою дослідження є буття. З одного боку, діагностує Гайдеґер, з самого початку філософія займається тим, що це значить, що суще існує, а отже питає про буття сущого. Але, з іншого боку, робить це так, що легко – а може й занадто легко – втрачає цю тему, тобто буття, зі свого поля зору, і займається лише сущим. Книжка «Буття і час» є спробою повернення філософії цієї її головної теми, а заразом становить звіт про ті труднощі, перед якими опиняється філософія, коли хоче досліджувати буття. Гайдеґер стверджує, що буття незмінно виявляється забутим.
Аби такому забуттю протидіяти, недостатньо лише самого феноменологічного методу, представником якого початково був Мартін Гайдеґер як учень Едмунда Гусерля. Адже суть цього методу полягає в описі явищ, феноменів, які являються в свідомості дослідника. Аби компетентно проводити свої дослідження, феноменолог повинен взяти в дужки ствердження про саме існування досліджуваного предмета. Тоді як, власне, про існування, про буття сущого йдеться Гайдеґерові. «Буття необхідно інтерпретувати на основі даних, що походять з нашого досвіду», – підкреслює Колочек.
– У книжці, про яку я говорю, тобто в «Бутті і часі», сущим, котре підлягає феноменологічному дослідженню, є людина. Але людина не є тут предметом опису, не йдеться про її природу або істоту, ані тим більше про поняття людини. Гайдеґер спостерігає за людиною в її існуванні, в її бутті.
Опис людської екзистенції становить тут відправну точку в інтерпретації буття людини.
– Причому, Гайдеґер каже, що основною рисою людської екзистенції є буття у світі. Сенс цієї формули такий: оскільки людина існує, вона завжди вже є у світі. Проте, скажімо відразу: буття у світі не можна побачити. Воно нам не дане тоді, коли ми досліджуємо людину як явище. Буття у світі є основою явищ, саме завдяки ньому стає можливою така чи інша наша участь у світі.
Слід зазначити, що самого поняття «людина» Гайдеґер тут не використовує, вдаючись до поняття, яке віднині стане одним з основних у його філософському словнику – «Dasein», що значить, зокрема, присутність, буття в якомусь місці, але також свідоме буття тощо. Однак, якщо у своїй ранній філософії Гайдеґер вживає цього поняття у відношенні до індивідуума, однієї людини, то вже у своїй відомій ректорській промові 1933 року «Самоствердження німецького університету», виголошеній після приходу нацистів до влади в Німеччині та, відповідно, перед представниками НСДАП, такою самосвідомою одиницею, що усвідомлює власне буття, в нього стає, власне, народ, нація.
– Отже, в ректорській промові Гайдеґер також використовує термін Dasein, але тепер напевно за ним не стоїть окрема людина або індивідуум. Мова тут, радше, про наше духовно-історичне Dasein. І я особливо хочу звернути увагу на зворот ’наше’, який з’являється в тексті неодноразово. Гайдеґер у цій промові згадує також про греків і про їхнє національно-державне Dasein, якому протистоїть «наше Dasein». З чого можна зробити висновок, що «наше Dasein» – це німецьке національне Dasein.
Притому навіть зараз, – зазначає Лукаш Колочек, – зберігається основна структура Dasein:
– Весь час тут ідеться про місце, в якому ми отримуємо доступ до буття. Але заразом ідеться про те, що народ має свій світ, тобто йдеться про створення власного духовного світу, в якому людина не стільки займається речами, які знаходяться під рукою, як у випадку конкретної людини, але народ веде невпинну боротьбу з різними силами… Невідомо напевно, з якими саме силами. Ймовірно, йдеться про інші народи. Але може теж про природні стихії тощо, які загрожують духовному світові народу. Але, каже Гайдеґер, нічого страшного, оскільки в ситуації крайньої проблематичності Dasein народ проявляє свою волю існування.
Не важко зауважити тут нацистські тони. Цей текст, окрім того, що є філософським, є також, безперечно, політичним маніфестом заанґажованого в злочинну ідеологію мислителя, що завжди становить величезну проблему для тих, хто має справу з філософією Мартіна Гайдеґера. Але, навіть якщо такий аспект є тут справді вагомим, він не є єдиним. Отже, говорячи про все це, Гайдеґер також звертає увагу на випрацювання певного місця, в котрому ми отримуємо доступ до буття – буття, нагадаю, що перебуває в перманентній непам’яті.
– Одна річ не підлягає сумніву: народу тут жодним чином не визначено. Це неймовірно важливо. Бо по суті, ми маємо тут заохочення до невпинного ставлення питання про існування німецького народу – це промова німця до німців, заохочення до невпинного укріплення в такому запитуванні.
Лукаш Колочек звертає увагу, що неочевидні в такому філософсько-політичному маніфесті, ці аспекти стають виразними в одній з пізніших книжок Мартіна Гайдеґера – в його «Внесках до філософії» («Beiträge zur Philosophie»). Наголос у питанні про те, ким ми є як німці пересувається тут на дієслово: що значить, що ми є, що діється разом з нашим буттям німцями? Польський філософ наводить досить таємничі слова Гайдеґера з цієї книжки. Після чого їх пояснює:
– «Народ стає народом лише тоді, коли приходять його найбільш виняткові, і коли вони починають передчувати. Лише таким чином народ здобуває власне право як остаточну необхідність своєї найвищої миті, за яку треба поборотися. Філософія народу є тим, завдяки чому народ стає народом певної філософії, історично утверджуючи його Dasein і призначаючи його до охорони правди свого буття». Цієї цитати не можна вивести поза той філософський жаргон, до якого вдається Гайдеґер. Але що про це можна сказати? Можна запитати про те, ким є оті найбільш виняткові. Відповідь досить проста: ними є мислителі, що питають про істоту буття, але також поети. Гайдеґер в інших текстах повторює фразу, сказану кимось іншим, що німецький народ є народом філософів і поетів. Що, на його думку, об’єднує одних та других? Вони передчувають буття. Це значить, що буття не можна вхопити в словах. Про нього не можна нічого конкретного знати, але можна його передчувати. Але передчувати його саме в словах.
І саме з таких слів передчуття поетів і філософів народжується народ. Саме в такому контексті у Гайдеґера з’являється мова (хоч, слід зазначити, що вона присутня також і в його ранніх текстах). На певному етапі міркування про мову виявляється дуже близько спорідненими з міркуваннями про буття. І добре відомим прикладом цього є «Лист про гуманізм» Гайдеґера, де з’являється фраза, що «мова – це дім буття», а також «у домі мови мешкає людина».
– Це, звісно, метафори. Але в них приховано щось більше, ніж лише слова, що людина і буття якось близькі одне для одного. Йдеться про те, що місцем, у якому вони зустрічаються – буття і мисляча людина – є, власне, мова. Вони спільно там мешкають, перебувають поруч, може, навіть, не звертаючи уваги одне на одного. Людина говорить – і завжди говорить щось у відношенні до когось. І в цьому сенсі мова людини завжди відноситься до сущого. Побутова мова, – каже Гайдеґер, – не підходить для висловлення правди про буття. Не можна винайти мови, в котрій можна було б висловити буття. Однак, у цьому тунелі є певне світло: буття також мешкає в мові, отже кожне слово про те чи інше суще є також словом буття. І, притому, мова буття скривається в нашій мові, вона не виходить на яву. Звідси завдання філософа і поета вслуховуватися в мову буття і вірність їй. Саме тому Гайдеґер згодом так охоче казатиме, що німецький народ є народом поетів і мислителів.
Підсумовуючи свою лекцію і вступаючи в певну дискусію з Мартіном Гайдеґером, Лукаш Колочек зазначає, що, однак, винятковість стародавніх греків і німців, та, відповідно, давньогрецької і німецької мови можна тут поставити під питання, говорячи, що буття проявляється також і в інших мовах інших народів, що також мають своїх найбільш виняткових, котрі передчувають мову буття.
Антон Марчинський