Logo Polskiego Radia
Print

Боґуслав Вольнєвич - той, хто відкрив для польської філософії Вітґенштайна

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 08.09.2017 18:18
  • Wolniewicz.mp3
Проф. Яцек Голувка: Він любив ставити такі запитання, про котрі знав, що на них ніхто не має доброї відповіді
Боґуслав ВольнєвичБоґуслав Вольнєвичtwitter.com/Sycylia

Сьогодні ми згадаємо нещодавно померлого професора Боґуслава Вольнєвича – видатного польського філософа, логіка, а також перекладача і коментатора Людвіґа Вітґенштайна. А допоможуть нам у цьому проф. Яцек Голувка і проф. Павел Околовський з Варшавського університету, проф. Яцек Бартизель з Університету Міколая Коперника.

- Як ви запам’ятали проф. Вольнєвича?

Павел Околовський:

- Дуже важко говорити про цю фігуру. Й то не лише тому, що нещодавно померла – в зв’язку з цим з’явився біль і величезна пустка. Однак, я би сказав так, що – не бажаючи зловживати тут пафосом – це була людина з іншого світу. Не у сенсі спіритизму або окультизму, тільки це була людина такого калібру, що з нею важко когось порівнювати. Це так, як би ми мусили вести мову про Фредерика Шопена або Болєслава Хороброго. Це подібний масштаб. Друга річ, котра ускладнює мову про нього, - це те, що він був людиною-інституцією. Він мав такі дві особливості: передусім він був великим філософом, мислителем, що пов’язано з багатьма іншими факторами, як хоч те, що з-під його пера виходила справжня література. А по друге, був великим патріотом, що можна також поширити на західництво – він був захисником західної цивілізації, як на мене, один з найвизначніших за останнє століття.

Професор Яцек Бартизель:

- Тим, що мене особливо вражало в його манері висловлення, була така незвичайність вже у самому способі формулювання. Професор говорив повільно, дуже ґрунтовно, і було видно, що процес мислення і процес вербальної взаємодії зі слухачем не були відокремлені один від одного та відбувалися паралельно. Професор Вольнєвич мав насамперед харизму розуму. А це, я би так сказав, одна з найблагородніших харизм.

Професор Яцек Голувка був одним з перших учасників семінару, який професор Боґуслав Вольнєвич вів у Варшавському університеті.

- Пане професоре, як Ви відноситеся до думки Боґуслава Вольнєвича? Адже, з одного боку, ви обидва є представниками аналітичної течії у філософії і обидва захоплювалися Вітґенштайном, а з іншого, ваші політичні, суспільні та етичні погляди фундаментально відрізнялися.

- Цікаве питання. Я би описав це дещо інакше. Напевно проф. Вольнєвич був одним зі стовпів сучасної філософії у Польщі, і він ввів до польського інтелектуального обігу дві великі фігури – Ґотлоба Фреґе і Людвіґа Вітґенштайна, перекладаючи їхні головні твори. І кожен, хто цікавився Фреґе і Вітґенштайном, а пізніше – Віденським гуртком і сучасним позитивізмом, не міг оминути міркувань професора Вольнєвича. І мій шлях також виглядав саме так. Натомість справді професор Вольнєвич був дивною фігурою, дуже неоднозначною. Мені сьогодні його дуже не вистачає, хоча останніми роками він не працював в університеті, бо на пенсії був вже з 15-20 років. Проте, думка, що він би, однак, міг прийти на конференцію і, наприклад, на конференцію часопису «Przegląd Filozoficzny» цього і минулого року він прийшов дуже охоче, виголосив дуже цікаві доповіді. Це була особистість – особистість велика і дуже цікава, але заразом дуже складна і дуже в’їдлива. Професор Вольнєвич був дуже тяжкою людиною у безпосередньому спілкуванні. Він завжди створював враження особи дещо роздратованої, нетерпеливої, такої, що вимагала виняткової ясності, ретельності як від інших, так і від себе. Немає нічого поганого в такому вимаганні. Проблема, однак, полягає в тому, що вирішення складних питань ніколи не є чимось простим, за визначенням. Перші проби їхнього вирішення завжди кульгаві, невдалі, сумнівні, а Вольнєвич був тоді дуже жорсткий у відношенні до тих, хто щось пропонував і не міг добре обґрунтувати своєї позиції. Мені здавалося, що це дуже непростий спосіб ведення розмови, адже він багато кого збивав з пантелику. А тих, кого йому збити з пантелику не вдавалося, він дуже обмежував. Тобто, кожен, якби хотів, міг би собі порадити з такого роду претензіями з його боку, але дискусії ставали тоді малоцікавими. З іншого ж боку, однак, мене захоплювала його дисциплінованість, те, скільки він вимагає від себе і з якою величезною відданістю, зосередженістю і ретельністю прямує до вирішення проблем, котрі він перед собою поставив.

- А якщо йдеться про його відношення до сучасності, прогресу, лібералізму?

- Після падіння комунізму і після того, як Вольнєвич став відомою в мас-медіа особою, що досить часто виступає на телебаченні і на радіо, він популяризував свої різноманітні погляди. Вони не мали в собі такої чіткості, харизми і сили переконання, як його висловлення на тему філософії. Наприклад, я пам’ятаю його письмове висловлення в одному з часописів про те, які Польща повинна придбати винищувачі, коли дискусії про це тривали. І професор Вольнєвич казав однозначно – F-16. Тож, я маю достатню уяву, аби розуміти, чи він знався на цьому. Може, тут мали значення якісь політичні аргументи? Може він вважав, що ліпше мати добрі відносини зі Сполученими Штатами, ніж, наприклад, зі Швецією, Францією чи Німеччиною? Це, однак, формулювалося не так, а що це напевно був найліпший літак, адже в минулому він переміг у дуже багатьох битвах. Це правда. Але не він переміг, а загальна міць Сполучених Штатів. Вольнєвич був прекрасним оратором. Він міг своє думку підтримати такими аргументами, котрі здавалися беззаперечними. Але якщо перевести дихання і на мить задуматися, то у всьому цьому можна було зауважити певні спрощення або такі аргументи, що зовсім необов’язково були помилковими, проте, вони й не були добре обґрунтованими.

- Нерідко люди звертали увагу на емоційність його висловлювань. Чи вам не перешкоджало, що він часом зловживав якимись занадто міцними виразами?

- Я професора Вольнєвича, власне, знав відтоді, як він був у Варшаві. Не пам’ятаю, в котрому році його запросив професор Шафф, але це були десь 60-ті роки. Я університет закінчив у 66-му, а, здається, протягом двох останніх років, та напевно – в останній рік мого навчання я ходив на його семінар. І я знаю напевно, що належу до першого року учасників семінару, який він вів у Варшаві, бо він сам мені колись нагадав. Я був захоплений його заняттями. В мене не було сумніву, що він вів свій семінар як виправлення семінару Вітґенштайна. Його захоплення Вітґенштайном було найвитонченішим і найпотужнішим, наскільки це собі можна лише уявити. А Вітґенштайн був цілковитим диваком. Свої семінари у Кембриджі він вів так, що мав дві кімнати, у котрих він там мешкав, і одну з них він використовував як аудиторію для семінарів. Під стінкою він тримав складані стільці, а жодних інших меблів у цій кімнаті не було. Отже, він розставляв ці стільці у формі підкови, сам сідав навпроти своїх слухачів і ставив якесь запитання. Спочатку не було жодної відповіді, після чого якийсь студент намагався на це питання відповісти, тоді Вітґенштайн навіснів: що ви собі уявляєте, ми знаходимося в університеті, я задав питання, аби над ним задуматися, я не питаю вас, що ви про це думаєте, я би хотів, щоб ми всі на проблемі цій зосередилися, бо у цьому філософія полягає – філософія це мислення, а не балаканина. І таким чином він переривав всі розмови. Вольнєвич не зайшов настільки далеко. В нього не було ані кімнати, ані підкови, натомість любив ставити такі запитання, про котрі знав, що на них ніхто не має доброї відповіді. Це мені здається чимось дуже цікавим і я дуже це на його заняттях любив. Я усвідомлював, що зараз посипляться іскри, полетить пір’я і всі почуватимуться скривдженими і закльованими, однак попри все це розмова була дуже цікавою.

- Чому він присвячував увагу на своїх ранніх заняттях?

- На тих своїх ранніх заняттях, пам’ятаю, він захоплювався однією проблемою і багаторазово ставив запитання про те, чого стосуються негативні твердження. «Пане Голувка, що ви про це думаєте?», - я кажу, - «Пане професоре, я би охоче пояснив, чого стосуються позитивні твердження». – «Ха, це легко, але ви спробуйте». Я кажу, - «Кіт сидить на матраці. Це стосується кота, матраца і сидіння» - «Так, це справді добре. Але що ви скажете про речення: "кіт не сидить на матраці"? Чи ми говоримо про того самого кота, який не сидить на матраці, чи про той самий матрац, чи ми говоримо, що він дряпає або лежить на матраці, чого стосується негативне твердження? Або чого стосується неправдиве твердження?». Звісно, що ніхто з нас цього не знав. На потіху можу сказати собі, вам і всім слухачам, що я цього не знаю й до сьогодні. І, звісно, на це питання без певної теорії про відношення тверджень до світу відповісти неможливо. Я її не мав і тоді, здається, Вольнєвич не мав також. А відносився до цього він точно в стилі Вітґенштайна, тобто так, немовби вся попередня філософія не існувала. Ми можемо її знати, можемо її цитувати, але не можемо приймати її в якості фундаменту. І це у Вольнєвича було цікаве.

Dwójka/А.М.

Print
Читай також
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти