Logo Polskiego Radia
Print

Ким є людина? (І частина)

PR dla Zagranicy
Anton Marchynskyi 05.11.2016 12:56
  • Kim jest człowiek I.mp3
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Леонардо да Вінчі, «Вітрувіанська людина» (фрагмент)Леонардо да Вінчі, «Вітрувіанська людина» (фрагмент)Wikimedia Commons

Філософію через саму її назву пов’язують із мудрістю. Хоча це зовсім не значить, що філософія із мудрістю тотожна, адже у перекладі з давньогрецької вона значить любов до неї. Тому й філософи мудрість можуть плекати, шанувати й любити, проте зовсім не обов’язково носити в собі. Слід, однак, зазначити, що одного з отців філософії і, можливо, її останнього неписьменного патріарха, тобто Сократа, дельфійська Піфія назвала наймудрішим з людей. Сам Сократ казав, що він насправді знає лише те, що нічого не знає («ἓν οἶδα ὅτι οὐδὲν οἶδα»), однак інші не знають і цього. Такою, отже, й була суть його мудрості, а також ця відома сентенція передавала істоту його філософії. Слід, однак, зазначити, що ця сентенція не була єдиною, якщо про Сократову філософію йдеться. Адже, говорячи про неї, можна і треба назвати ще одну, хоч і не його авторства. Їй, однак, він був вірний у кожній йоті свого вчення і навчання молоді. Я маю на увазі той напис на стіні Дельфійського храму Аполлона, у якому віщувала Піфія, що грецькою звучав приблизно так: «Γνῶθι σεαυτόν». Натомість українською його перекладають як «пізнай самого себе». Кажуть, саме ця думка так вразила грецького філософа, що спонукала його до власного мислення.

Звісно, перше, що з цього випливає, це те, що істотою філософії для філософа є пізнання себе самого, тобто людини. Скажімо коротше: філософія передусім пізнає людину. Створена цією істотою, її мисленням, у її світі та природжена бути у мові людини, неначе риба у воді, чи ж не свого джерела вона має сягати передусім? Чи ж не людиною займатися? Особливо, якщо йдеться про філософію у Греції, де людина була мірою усього («πάντων χρημάτων μέτρον ἄνθρωπος»). Хоча, заради справедливості слід сказати, що у цьому питанні з тих часів нічого не змінилося.

Коли ж поєднати обидві максими – про пізнання самого себе та про усвідомлення незнання нічого – отже, коли б їх поєднати, а радше узріти їхній зв’язок, то що ми відкриємо? А те, власне, що наше пізнання й незнання ідуть тут в парі, у діалектичному сполученні згідно з найчистішим прикладом філософування Сократа. Як зауважимо й те, що все наше вглядання у себе, сполучене із незнанням, виявляється також вгляданням у ніщо. І раптом Сократ стає неймовірно сучасним, адже починає говорити мовою філософів ХХ століття (або ж це вони радше доростають до мови класиків). Звернімо лише увагу на таке ось визначення людини з програмного тексту одного французького філософа, що попросту вторує своєму грецькому пращурові: людина – це шпарина сущого, отже, людина – це не-суще, те, що не є. Звісно, це вільна людина, але у цьому сенсі це, власне, людина par excellence. Звідки це походить? З «Буття і ніщо» Жана-Поля Сартра. І хай нас не зводить на манівці той факт, що зіставляючи обох філософів ми начебто змішуємо зовсім різні аспекти, про які їм йшлося: одному про пізнання, а іншому про буття людини. Не кажучи вже про те, що це різні епохи.

Таким чином, філософія виявляється приреченою на розглядання людини, й лише через неї – на розглядання всього, що з людиною пов’язане: з її народженням та смертю, самотністю та існуванням у спільноті, прагненням і обов’язками, радощами та небезпеками. Але разом з цим, філософія приречена також на прийняття людини як ницої істоти – зовсім не у моральному значенні цих слів, але в онтологічному, тобто буттєвому. А якщо не ницої, то принаймні крихкої. І заразом такої, що відрізняється від решти істот цього світу. Те ж, що її вирізняє, підкреслив і Сократ, говорячи про своє незнання, і згаданий Сартр, і міріади інших філософів. Це розум. Лишень вслухаймося в одне з найпрекрасніших визначень людини у історії європейської філософії: «Людина є тільки тростина, найслабша у природі, але це тростина, що мислить. Щоб її розчавити, не треба озброюватися цілому всесвітові: одного випару, однієї краплі води досить, щоб її вбити. Але якби навіть усесвіт її розчавив, людина була б усе ж чимсь значно шляхетнішим ніж те, що її вбиває, бо вона знає, що вмирає, і знає про ту перевагу, яку всесвіт має над нею. Всесвіт же про це не знає нічого. Отже, вся наша гідність полягає в мисленні. З цього треба нам виходити, а не з простору і часу, яких нам не наповнити». Це була одна з «Думок» Блеза Паскаля, який, називаючи людину «для себе самої найдивовижнішим предметом у природі», у іншому місці ще радикальніше підкреслював її парадоксальну ницість і велич: «Що ж таке, врешті, людина у природі? Ніщо проти нескінченності, все проти нічого [зміна та курсив мої – А.М.], середина між нічим і всім, нескінченно віддалена від осягнення країв; мета речей і їхні принципи для неї неприступно сховані у непроникній таємниці».

Як же можливо чинити тут опір ще одній ремінісценції, пов’язаній і з пізнанням-непізнанням, і з ницістю, і з таємницею. Це вже Ніцше: «Коли довго вдивляєшся в безодню, безодня починає вдивлятися у тебе». З тим, лише, що безодня опиняється на обох кінцях цього дивного зорового контакту. Або ж, інакше: коли людина довго вдивляється у себе і бачить безодню, тоді безодня починає вдивлятися в себе сама.

Натомість, найдивовижніше у всьому цьому – це те, що така безодня-тростина усвідомлює існування того, у що вглядається, а отже усвідомлює своє власне існування. Така здібність побачити себе, або, точніше, побачити себе в тому, що бачиш, на філософському жаргоні називається рефлексією, дослівно – «поверненням назад» (хоч, слід зазначити, що це слово стає дедалі популярнішим у поточній мові та значить здатність не лише критичного мислення як такого, але критичності саме у відношенні до себе самих, власних его).

Імовірно, що така позиція людини й робить її упривілейованою. Поточний людський досвід нічого не говорить про ще хоч якусь істоту, яка була б спроможна не лише усвідомлювати власне існування, і не лише його крихкість, але й те, що це існування парадоксальним чином носить уз собі свою протилежність. Наприклад, саме неіснування , як, скажімо, зáдуми, яких ще не було втілено у життя, а які людина вільна втілити. Зрештою, сама свобода, як щойно про це вже згадувалося, є найвиразнішим прикладом приведення до світу того, чого в ньому ніколи не було. Адже бути вільним, це, зокрема, робити речі незбагненні й небачені.

Однак, слід зазначити, що говорячи про таке існування людини та світу довкола неї, ми б мали на увазі не сам факт існування, який виражається дієсловом «є», «існує», але говорили б про те, що існує, тобто всі виражені іменниками речі. Це суттєва різниця, хоч вона й не кидається в очі. Зауважив її, зокрема, німецький філософ Мартін Гайдеґер, який жив у ХХ столітті. З цього ж випливає, що протилежністю існування людини зовсім необов’язково виявляється перспектива її неіснування. Більше того, вони можуть бути навіть двома сторонами однієї медалі. Йдеться ж про інше. Протилежністю існування виявляється те, що існує: буття супроти речей.

Однак, що важливо для сьогоднішнього розважання про істоту людини: вона опиняється поміж одним і другим, маючи в собі одночасно риси динамічної змінності існування та сталості й певності речей. Через таке змішання, звісно, ані існування людини не є настільки сповненим стихійної неприборканості буття, наскільки ми могли б це собі уявити, ані її сталість не є певною. Проте, одне залишається достеменним: людина – це така істота, що перебуває у положенні поміж: поміж буттям і світом речей, поміж духом і світом тварин, поміж життям і смертю, надією та розпачем, мудрістю і бездумством, мовчанням і логореєю тощо.

Людина це усвідомлює і тим самим творить чи не найліпше визначення для себе самої.

Тему ми продовжимо за тиждень.

(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)

Антон Марчинський

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти