Виповнилося вісім років від катастрофи польського урядового літака Ту-154М під Смоленськом. У ній 10 квітня 2010 року загинуло 96 осіб – політики, суспільні діячі, духовні особи, представники різних політичних партій і світоглядів, зокрема президент Польщі Лєх Качинський. За освітою він був юристом, у період Польської Народної Республіки займався опозиційною діяльністю, співпрацював з Комітетом захисту робітників та профспілкою «Солідарність». Після оголошення воєнного стану був інтернований, а коли його звільнено – надалі працював для підпільної «Солідарності».
Потім, після державної перебудови 1989 року, був, зокрема, сенатором, депутатом, брав участь у заснуванні партії Право і справедливість і став першим її лідером. Протягом 1992-1995 років очолював Верховну палату контролю, опісля був міністром юстиції і генеральним прокурором, а від 2002 року – президентом, тобто мером Варшави. 2005 року переміг з кандидатом партії Громадянська платформа Дональдом Туском і був обраний президентом Польщі. Тоді Лєх Качинський закликав поляків до національної єдності: «Польща потребує розрахунку провин, але ще більше потребує згоди. Я хочу звернутися з проханням про таку згоду, що спирається на правду».
Лєх Качинський від початку наголошував, що головним його завданням є створити Річ Посполиту, гідну нового століття: «Ми будуємо таку Польщу, про яку мріяли, якої хотіли хоробрі люди, котрі 25 років тому, всупереч усім могутнім цього світу, приступили до боротьби – і перемогли. Ми збудуємо Польщу, якої прагнули, яка буде здатною подолати виклики нинішнього століття».
За словами Лєха Качинського, його присутність у публічному житті стала можливою завдяки участі в підпільній діяльності часів «Солідарності» та в демократичній опозиції. Знання про Польщу він черпав з контактів з представниками різних професій і поколінь. Був відомий патріотичними виступами. Наголошував, щоб поляки в об’єднаній Європі не загубили своєї тотожності. Ще на посаді президента Варшави одним з його пріоритетів було відкриття Музею Варшавського повстання, що й відбулося 2004 року.
Влітку 2008 року, після нападу Росії на Грузію, президент Лєх Качинський скликав лідерів Центральної Європи і прибув до Тбілісі разом з екс-президентом України Віктором Ющенком, Литви – Валдасом Адамкусом, Естонії – Тоомасом Ільвесом та прем’єр-міністром Латвії Іварсом Ґодманісом.
Марія Качинська за освітою була економісткою. Як дружина польського президента, брала участь у багатьох міжнародних заходах, підтримувала благодійну діяльність та розвиток польської культури. 2010 року їхала до Катині не лише як перша леді Польщі. У катинському лісі загинув один з братів її батька, убитий НКВС. Про катинський злочин говорила так: «Не всі знають, що така трагічна подія, така страхітлива драма була фактом. Я бачила ці місця. Важко уявити собі, що там сталося, що переживали родичі жертв, яка доля зустріла поляків».
Марія Качинська була активною в діях на благо осіб з обмеженими можливостями, висловлювалася у справах захисту довкілля, підтримувала онкопрофілактику. 2007 року в Сеймі підтримувала ідею професійних прийомних сімей: «Попри найкращий догляд у дитячих будинках, вихователі неспроможні оточити всю групу такою сердечністю, як у сім’ї. Я думаю, якщо сім’я добре підібрана, діти почуватимуться як удома, а не як у дитячому будинку».
Марії Качинській присвячено новий сорт голландських тюльпанів. Під час урочистого передання їй рослини у Посольстві Нідерландів, дружина польського президента висловила радість, що це допоможе підтримувати ідею паралімпізму. Прибуток від продажу тюльпанів її імені перераховано на потреби паралімпійців.
Ришард Качоровський був останнім президентом Польщі у вигнанні, цю посаду він охопив 1989 року, після смерті свого попередника Казімєжа Саббата. 1940 року за конспіративну діяльність Ришарда Качоровського заарештувало НКВС, – нагадуємо, у Польщі від 1939 року вже тривали воєнні дії. Його засуджено до смерті, проте покарання замінено на 10 років заслання в Сибір. Ришард Качоровський пройшов бойовий шлях Другого корпусу Армії генерала Андерса. Після війни проживав у Лондоні. «Повернення незалежності Польщі було для нас найбільшою нагородою за нашу працю задля майбутнього. Для мене особисто нагородою було те, що 5 червня 1991 року сказав папа Іван Павло 2, коли я вітав його у моєму рідному Білостоці: „Подякуйте польському урядові в Лондоні за збереження суверенітету Польщі”», – згадував він.
Про патріотизм Ришард Качоровський говорив як про жертовну працю в контексті вступу Польщі до Європейського Союзу: «Те, що ми називаємо патріотизмом, надалі є надзвичайно живим у нашому народі. Попри величезні складнощі, яких ми тепер зазнаємо, це слово, безперечно, буде виражене працею для Польщі, яку необхідно виконати, щоб Польща дорівняла країнам Європи, до якої ми входимо».
Анна Валентинович, яку називають легендою «Солідарності», була робітницею Ґданської корабельні, операторкою козлового крана. Співзасновниця Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність». За діяльність у ній у серпні 1980 року Анну Валентинович звільнено з роботи, що стало безпосередньою причиною страйку в корабельні. Комуністичні служби безпеки переслідували її і намагалися залякати. Під час протесту в серпні 1980 року Анна Валентинович поставила закид, що влада Польської Народної Республіки не реалізує гарантованих конституцією прав: «Функціонери служби безпеки схоплюють людей на вулиці, не називаючи приводу, арештують на 48 годин, випускають без слова „вибачте” і не висувають будь-якого закиду. Так виглядає закон».
Першою з 21 вимог робітників, що страйкували 1980 року, було створення вільних профспілок. Анна Валентинович тоді пояснювала, що профспілки, які існували досі, не були незалежними ані від партії, ані від роботодавців: «Просто, заводська рада, тобто профспілки, це продовжене крило партії та адміністрації».У дев’яностих роках Анна Валентинович дізналася про те, що в Україні у неї є найближча родина, їй вдалося відшукати сестру.
IAR/Н.Б.