У ході саміту «Східного партнерства», що, власне, завершився у Брюсселі, міністр закордонних справ Білорусі Уладзімір Макєй висловив сподівання, що ця подія наблизить Білорусь до Європейського Союзу. Він додав, що незабаром може буде підписаний новий рамковий договір між Білоруссю і ЄС. І про європейські прагнення Білорусі, власне, ми сьогодні поговоримо у Суспільній рубриці.
А нашим гостем є доктор Пйотр Рудкоуський, автор книжки «Білоруські питання у контексті європейських відповідей».
На початку цієї книжки є такий розділ, присвячений різним асоціаціям, що у ньому ви дещо провокуєте читачів, звертаючись до стереотипів. А заразом ви пишете, що щось правдиве у них, однак, є, коли кажуть, що Білорусь – це Лукашенка, Білорусь – це радянська ментальність, Білорусь – це національна ніякість, після чого всю книжку ви намагаєтеся пояснити, що, все ж таки, щось таке, як національна ідентичність, тут існує. Але звернімося спочатку до отієї асоціації Лукашенки з радянською ментальністю. Чи тут лишається якесь місце для Європи?
- На початку книжки я вирішив зібрати найбільш розповсюджені асоціації щодо Білорусі, і справді в мене вийшло, що Лукашенка – це хтось, або щось, поняття, з яким Білорусь найчастіше асоціюється поза її межами – як у Польщі, так і в Європі. Радянськість Білорусі, національна ніякість також, за моїми спостереженнями, за багатьма розмовами, що я їх проводив, – це те, з чим Білорусь пов’язують найчастіше. Звісно, є й багато інших речей, але саме на згаданих асоціаціях я вирішив особливо зосередитися…
- Ну, ви також пишете про гостинність, чисті міста…
- А також про горілку, бульбашів, але я не присвятив цьому забагато місця у цій книжці. Може, у наступній варто буде про це написати. Але, якщо йдеться про національну ідентичність білорусів, то, звісно, це дуже серйозний виклик як для нас самих, білорусів, так і для тих, хто з Білоруссю має справу. Це якщо йдеться про поляків, польський уряд, тих, хто приймає політичні рішення щодо Білорусі. Адже там функціонують різноманітні версії національної ідентичності. Це предмет дискусії, що відбувається на такому фундаментальному рівні.
- Але в чому, власне, полягає проблема з баченням такої ідентичності?
- У Польщі – для порівняння буде ліпше навести цей приклад – існує потужний консенсус щодо національних символів, котрого в Білорусі не існує. Польська мова є народотворчим фактором, а заразом засобом, яким поляки послугуються у повсякденному житті. Натомість у Білорусі ані щодо першого, ані щодо другого консенсусу немає. Якщо ж ідеться про національну наррацію, історію білоруського народу, також консенсусу немає. Тоді як у випадку поляків, звісно, він є, і така наррація починається з Мєшка І – таку історичну лінію можна досить легко ідентифікувати, починаючи ще з дохристиянських часів. У випадку білорусів це набагато важче завдання. Отже, про це я говорю, якщо йдеться про проблеми з ідентичністю.
- А якщо йдеться про релігійність або віру, то чи вона може послужити певним фундаментом для побудови колективної ідентичності в Білорусі?
- Це чергова проблема, з якою стикаються білоруси, бо на відміну від поляків, а почасти теж литовців і українців, білоруси не мали такої епохи, коли б Церква однозначно підтримала білоруський національний проект. У міжвоєнний період Католицька церква в Білорусі зайняла позицію збереження польської ідентичності. А якщо йдеться про Православну церкву, то вона завжди була пов’язана із російським вибором. Коли ж, натомість, йдеться про Греко-католицьку церкву, вона була найближчою до цього національного проекту, однак, вже на початку ХХ сторіччя, вона була настільки маргіналізована, зруйнована, що її не могло вистачити на буття таким релігійним фундаментом.
- Хоча, коли ви говорите про православ’я, то не в цій книжці, але в своєму тексті для часопису «Tygodnik Powszechny» ви входите в дискусію зі стереотипом, що православ’я часто сприймається у політичних категоріях як знаряддя московської імперської політики. Ви стверджуєте, що не завжди так є.
- Так-так. Те, про що я щойно сказав, воно стосувалося отого вирішального аспекту формування національної ідентичності. Це, по суті, кінець ХІХ-початок ХХ сторіччя, стосується як Католицької, так і Православної церкви. Зрештою, я маю велику повагу до обох церков, а сам є католиком. Натомість, якщо йдеться про сучасність, про сьогоднішню ситуацію, то справа насправді досить неоднозначна. Якщо спробувати якось загально її описати, то Православна церква надалі досить сильно пов’язана з проросійською ідентичністю, хоча там можна знайти різноманітні тенденції, прихильні до білоруського національного відродження. Якщо ж ідеться про Католицьку церкву сьогодні, то, по суті, не скажу, що це такий собі авангард, але це така організація, що дуже виразно культурне і мовне відродження народу Білорусі підтримує.
- Ви досить критично оцінюєте ситуацію в Європі, але заразом стверджуєте, що Європа повинна бути тут джерелом натхнення, європейські цінності мають становити таку собі життєву силу змін у Білорусі. Отже, що з Європою: чи Білорусь повинна до неї наближатися на шляху національного відродження, власне?
- Справді, так, я вважаю, що західна Європа є дуже потужним джерелом натхнення. Я віддаю перевагу йому, аніж отому альтернативному – слов’янофільсько-росієцентристському, чи як ще його назвати… Хоча вважаю за обов’язок – і дослідника, і громадянина Білорусі та Європи – перелічити і обговорити всі ті проблемні питання, що мають у Західній Європі місце. Це не аж настільки однозначне джерело натхнення. Звідси й твердження, яким я цю книжку завершую, що сприйняття європейських цінностей повинно бути критичним.
- Кажучи про таку неоднозначність, ви закидаєте Європі нерелігійність і відходження від національних поділів. І твердите також, що Білорусь у цьому з Європою схожа, отже може стати її майбутнім…
- В Європі функціонують такі концепції. Як та, що робить ставку на сильні національні держави, так і та, що передбачає їх організацію як більш чи менш потужний понаднаціональний організм, як, власне, Європейський Союз. Натомість значна частина інтелектуалів Західної Європи заявляє про так званий постнаціоналізм, аби просто позбутися національних сентиментів. У цьому присутній якийсь пафос розвінчання певної відсталості, ідеї родом з ХІХ сторіччя. Це не дуже реалістичний підхід. Сам здоровий глузд вимагає серйозно відноситися до національних почуттів. І я переконаний, що принаймні у ХХІ сторіччі ідея національних держав житиме й надалі.
PR24/А.М.