Розпочався навчальний рік, багато дітей йдуть до школи або садочка вперше. І уявімо собі таку ситуацію, що розпочинається істерика: крик, плач, тупання, дитина кидається на землю або чіпляється когось з батьків, бабці або дідуся, а їхнє серце просто розривається. Як бо таку дитину лишити, якщо вона так сильно цього не хоче?
Нашою гостею є Моніка Перковська, дитячий психолог, з котрою ми про це й поговоримо.
- Отже, що робити в такій ситуації?
- Просто її лишити, тобто довіритися закладові. Якщо ми не довіряємо місцю і вчителям, що там все буде в порядку і добре, і що нічого з дитиною не станеться, то, на жаль, перед нами складніший шлях. А саме, наша дитина також їм не довірятиме, бо ми цей страх породжуємо.
- Ми батьки?
- Ми батьки, саме так. Взагалі боязливість у дитини випливає з того, що ми маємо певні стилі виховання, або теж певним чином прив’язуємо до себе дитину, тож у цьому випадку часом можна навіть вести мову про нездорову прив’язаність. Натомість, чим більше ми самі цим переймаємося і показуємо цей стрес, як би ми не вдавали, що, дитинко, я посміхаюся, ходімо, всі щасливі, то дитина й так відчує, що стрес і страх дуже сильні. І насправді треба було б подумати про те, як порадити собі з цим страхом можемо ми самі – дорослі.
- Ви сказали, що ми повинні довіритися цій школі, садочку, довіритися вчителям, вихователям. Але ж ми також не знаємо що там і як, ми самі там вперше або вдруге в житті. Отже, ми самі не знаємо, як там все складеться. Як в такій ситуації бути?
- Наша довіра до суспільства також змінна, і в кожного вона дещо інша. Але ми говоримо про дуже сильний плач та істерику, особливо в процесі адаптації, який у яслах і садочку є завжди. Це такі дні, що на початку я з мамою або татом, а потім щораз рідше, щораз рідше, і все частіше лишаюся сам. Натомість, якщо йдеться про школу, то тут не часто застосовують адаптацію. Хоча я чула про таке, що державні школи проводять такі адаптаційні дні протягом канікул. З одного боку, це дуже добре, бо діти бавляться одне з одним і знайомляться із вчителем. Тому початковий період у вересні буде проходити набагато легше. Але з іншого боку, протягом канікул не кожен може в такій адаптації взяти участь. Проте, якщо постаратися, то напевно буде легше. Дитина, що ходить до школи, повинна бути вже більш стійка психічно до такої зміни, до адаптації, вона ліпше даватиме собі раду. Тепер вже дуже зрідка таке трапляється, щоб дитина протягом першого півріччя сиділа за однією партою з кимось з батьків – цього просто ніхто не дозволить.
- За однією партою – ні. Натомість, трапляються ситуації, коли не стільки батьки, бо вони мусять йти на роботу, але дідусь або бабуся лишаються про всяк випадок у коридорі. Кажуть до дитини: ти йди до класу, а дідусь чи бабуся тут чекатиме на тебе, і коли що, завжди зможеш вийти і ми допоможемо. Це мабуть найгірший варіант з усіх.
- Я відразу уявляю знавіснілу вчительку через те, що це їй не довіряють. І в результаті у дитини посилюється враження, що цій пані довіряти не можна, а тільки бабці або дідусеві, бо вони чекають назовні. І по-перше дитина справді може розчаруватися, бо в якийсь момент назовні ніхто на нього не чекатиме. По-друге, вона не думає про те, що відбувається під час занять, а лише про те, що назовні сидить бабця або дідусь, ну й хоче туди піти, бо відомо, що там буде приємніше, ніж у класі. Але це призводить до безпорадності дитини. Отже таких методів треба уникати. Лишаємо дитину й кажемо: це твоя школа, це вчителька, до котрої звертаєшся з усіма своїми питаннями, і до зустрічі після обіду.
- Мабуть, ритуал прощання дуже важливий: дати «п’ять» і йти собі. А також, якщо я сказав, що буду о 14, то мушу бути о 14, не маю права запізнитися. Чи не так?
- Цілковито, якщо йдеться про забирання дитини, то правда дуже важлива. Я маю дуже багато пацієнтів, котрі отримали травму через таку ситуацію, що батьки вчасно їх не забрали, або що дитина сиділа до 18.00, нікого вже не було – тільки вона і вихователька, котра, на додаток, нервувалася щодо того, де ж батьки цієї дитини. Отже, для дитини це дуже сильне переживання, якщо у неї виникає таке відчуття, що батьки можуть із запізненням її забрати.
- А якщо, скажімо, дозволити дитині один день на тиждень не ходити до садочка або школи? Теж погане рішення?
- Погане з тієї причини, що ми дозволяємо дитині звикнути до того, що вона може змушувати нас до виконання своїх рішень. І якби дитина мала приймати дорослі рішення – а батьки мають вирішувати, чи йти до садочка, чи ні – то вона б брала на себе надмірну, дорослу відповідальність за своє життя і в результаті була б цим емоційно переобтяженою. Дитина потребує стабільних, спокійних батьків, котрі можуть сказати: слухай, я розумію, що тобі не хочеться йти до садочка, але, однак, ходімо.
- Але якщо вже вдома – не в коридорі садка або школи, а саме вдома – розпач, істерика, дитина не хоче вдягатися, не хоче сісти до автівки або автобуса. Не хоче і все. Час спливає, треба на восьму, а тут скандал. То що, силою її змушувати?
- Передусім дитина може мати психосоматичні симптоми стресу, наприклад розлад шлунку, спітнілі ручки, болить животик, голова, плаче тощо. І ми як батьки повинні сказати: я розумію, що ти невдоволена, непокоїшся, боїшся, як там буде, але ми все одно йдемо. Бо якби ми лишили дитину вдома в такому стані, то тоді вона починає думати, що повинна робити нам скандали, істерики в будь-якій іншій ситуації. Може й симулювати. Але ми повинні також звернути увагу на те, що справді інколи трапляється так, що садок або школа не такі, як ми би хотіли. І з ким тут треба було б поговорити? Тільки з вчителями, з іншими батьками. Треба спостерігати, чи дитина бавиться. Бо якщо вона плаче на початку – вдома і під час прощання, то це нормальна річ, котра з часом пройде. Натомість, якби дитина не встановлювала з ровесниками або вихователями жодних відносин, просто там не функціонує, то треба негайно звернути на це увагу.
А це була дитячий психолог Моніка Перковська, котра радила нам, як бути з дитиною, якщо вона не хоче йти до садочка або школи.
Jedynka/А.М.