Коли на початку цього року до Польщі прибули переселенці з Донбасу з польським походженням, бажання поселити їх декларували різні місцевості. Одним із перших був курорт Сопот на півночі Польщі, над Балтійським морем. Зараз ми дізнаємося, як живеться в новій дійсності родині з Луганська.
Самоврядування, яке запросило сюди сім’ю з Донбасу, поставило лише одну умову – щоб у родині були малі діти. Місто старіє, а отже, зацікавлене в тому, щоб збільшувати число наймолодших мешканців. Запрошення отримала чотириособова сім’я Корнієнків: чоловікові 39 років, жінці – 33, дві донечки. В Україні вони займалися власним бізнесом. Розповідає радник президента Сопоту, Юзеф Решке:
– Нашою умовою було, щоб це була родина з дітьми. У Сопоті, на жаль, проблемою є старіння суспільства. Число мешканців з кожним роком зменшується. Нещодавно Сопот нараховував близько 50-ти тисяч жителів, а тепер уже 36 тисяч – це драматичне зниження. Тому місту дуже залежить, щоб тут оселялися молоді люди, які матимуть дітей. Традиції у нас вже є, бо кілька років тому місто прийняло родини в рамках репатріації. Президент міста Яцек Карновський дуже відкрито ставиться до польського населення зі Сходу. Можна сказати, він цією тематикою захоплюється, відвідує Білорусь та Україну. Війна в Україні викликала певний відрух і Сопот був, здається, одним з перших самоврядувань, які висловили бажання прийняти таку родину. Аргументом стало й те, що в нас у розпорядженні була відповідна квартира у девелоперському стані.
Квартира – не в самому центрі міста, але близько від Лісової опери, у Верхньому Сопоті, неподалік головної вулиці з крамницями. Це дуже добре місце – звертає увагу Юзеф Решке:
– Воєвода надіслав нам анкету, яку треба було заповнити, й повідомити, де квартира знаходиться, яке приміщення, чи можемо гарантувати роботу. Воєводське управління передало анкету в Міністерство внутрішніх справ. І, власне, вирішували не ми прямо, а – в порозумінні з нами – департамент МВС. Родина, яка отримала нашу пропозицію, найкраще співпадала з нашими вимогами: молоді, з дітьми, освіта – така, що дає надію знайти роботу. Важко було б працевлаштувати, скажімо, директора музею – бо були й такі запити. У цьому випадку чоловік має середню освіту, а раніше вони з дружиною займалися економічною діяльністю.
Аліна Корнієнко, яка з родиною поселилася в Сопоті, розповіла про своє польське коріння:
– Я походжу з Луганська, народилася в місті Стаханов, де тепер війна. Моя мати – полька, і дідусь з бабусею, також – сестра. Вдома не розмовляли польською мовою, у нас була російська, а в школі – українська та англійська. Коли ми приїхали до Польщі, я польської мови не розуміла. Тепер навчилася.
Чоловік Аліни, Владислав Корнієнко:
– Я народився в Харкові, пізніше переїхав до Луганська, там відкрив швейну фабрику і працював. Шили дитячий та жіночий одяг, штани, шапки. Я був водієм і шефом.
Аліна Корнієнко:
– Коли в нас ще не було дітей, я працювала з чоловіком, продавала цей одяг. А коли з’явилися діти – п’ять років була вдома: займалася інтернетною сторінкою й продавала через Інтернет.
Владислав Корнієнко:
– Я мріяв створити велику швейну фабрику, взяти на роботу сто-двісті-триста осіб. Але війна всі мрії і плани знищила.
Аліна Корнієнко:
– Там тепер, як нам відомо, живуть сепаратисти.
Владислав Корнієнко:
– Пізніше, коли ми були в Польщі, я телефонував мерові міста ( – Луганська) і він сказав, що все розікрали й нічого не залишилося.
До Польщі Аліна і Владислав Корнієнки з донечками Анджеліною і Кароліною приїхали 13-го січня. Півроку жили в осередку католицької організації Карітас у Рибаках у північній Польщі. Після чого переселенцям приділяли помешкання і роботу в різних регіонах – каже Владислав Корнієнко:
– Ми навіть не мріяли про те, що нам подарують квартиру. Священик сказав, що житло треба буде наймати, шукати роботу. Та опісля нас покликали в адміністрацію і повідомили: якщо хочемо, є пропозиція із Сопоту. Я побачив на карті, що це над морем і дуже здивувався: колись мріяв жити над морем!
У Сопоті луганську сім’ю чекала гарна відремонтована квартира (66 квадратних метрів з балконом) неподалік від центру міста, обладнана всім необхідним: з холодильником, посудомийною машиною – розповідає радник президента міста, Юзеф Решке:
– Щодо дрібних речей – після чотирьох годин покупок я зрозумів, що сам не справлюся. А зрештою, не хочу їм вибирати рушників, ложок і тарілок. Нехай про все вирішить господиня, бо ж мені щось може подобатися, а їм – не дуже. Також я хотів купити дитячі ліжечка, але на жодне не рішився.
Отже, всі ці предмети могли підібрати на свій смак самі зацікавлені. І квартира їм подобається – ділиться Аліна Корнієнко:
– Дуже сподобалася, гарна квартира. Усіх таких речей в Україні у нас не було. Дуже дякуємо пану президентові. Неподалік – і школа, і садок. Йти треба хвилин 15, але школа дуже гарна. Старша дочка йде на уроки охоче, а молодша спочатку не дуже хотіла, та вже звикла і їй також подобається. Тепер нам необхідно знайти роботу.
Проте, знайти роботу в Польщі не так просто – каже Владислав Корнієнко.
– Я хотів працювати за професією. Моя попередня спеціальність – столяр. Управління праці пропонує різні заняття, але моєї спецальності немає. Я думаю піти на курси, проте, наразі відповідних курсів, щоб усього навчитися, немає. Раніше я мав працівників, а тепер треба навчитися самому шити, щоб поволі, за рік-два, тут у Польщі відкрити велику швейну фабрику. Я вірю, що все є можливим і все вийде. Наразі нас відвідує вчителька, з якою ми вчимося правильно говорити польською мовою.
До грудня сім’я Корнієнків отримуватиме дві найнижчі зарплати та допомогу для дітей – понад 3500 тисячі злотих (понад 800 євро). Та вже невдовзі їм треба стати самостійними.
PR1/Н.Б.