Logo Polskiego Radia
Print

Російська медіа-війна проти України

PR dla Zagranicy
Lidia Iwaniuch 13.03.2014 15:30
  • media.mp3
Про агресивну російську війну проти України, яка триває в інформаційному просторі, говорить медіа-експерт, професор Вєслав Ґодзіц

Лідія Іванюх: Пане професоре, як медіа-експерт, ви стежите за інформаційною війною Росії проти України, чи аналіз кремлівської риторики і пропаганди дозволяє визначити справжні цілі російської політики щодо України?

Вєслав Ґодзіц: Тут навіть не йдеться про те, щоб розпізнати справжні цілі. Взагалі, нам менше треба говорити про правду. Там, де діє пропаганда і маніпуляція – про правду небагато можна сказати. Ми можемо говорити про те, які дії конкретної сторони падають на піддатливий ґрунт. Те, що говорить президент Путін, мовляв, у Криму немає російської армії – звичайно, звучить дуже смішно. Ми бачимо цих солдатів, є на це докази. Отже – це неправда. Мені дуже цікаво спостерігати за цими діями, оскільки виявляється, що повертаємося до старих, простих, а навіть примітивних методів впливу на інших. У мене на увазі плакати, які нині найбільш помітні. І тут маємо дві категорії – з української сторони такі дуже автентичні, дещо негарні, навіть будь-які, проте дуже емоційні. І з російського боку – ми бачимо гарні плакати, кольорові, які, наприклад, показують Крим у трьох кольорах Російської Федарації. І від часу Ґебельса та Гітлера – це дуже помітне. Пропагандна перемога Путіна в тому, що він украв українцям деякі гасла, наприклад: свобода, народ.

Л.І.: Боротьба з фашизмом.

В.Ґ.: Так, і боротьба з фашизмом. Він це відібрав в українців, що для них, у цій ситуації – природна справа, бо українці борються за свободу, за свою країну. Путін це відібрав, і пересунув на свою сторону. Я бачив плакати з написом: «Путін, наведи мир». Як може дати мир хтось, хто пропонує війну? Тут ще одна вагома річ. Росіяни були готові до боротьби, а українці примушені захищати свою територію, і для них участь у цих подіях, також участь у війні пропаганди – це несподівана справа. У цьому перевага росіян, вони знають таку риторику, накидають її, а українці примушені відповідати. А закономірність відома: той, хто відповідає, завжди в гіршій ситуації, ніж той, хто задає тон.

Л.І.: Тобто, я розумію, що ефективність російської пропаганди ви оцінюєте високо, а отже, чи в такій ситуації Україна має шанси вистояти в цій інформаційній війні? Взагалі, яким має бути месидж України для Заходу, для Росії. На чому Україна повинна акцентувати, а чого повинна уникати?

В.Ґ.: Насправді ми маємо діло з двома типами пропаганди з одного і другого боку. По-перше – пропаганда направлена до своїх прихильників, або тих, кого ми хочемо переконати чи перетягнути на свою сторону, наприклад, татар. І з іншої сторони – маємо західний світ, до якого треба звертатися іншими засобами. Ось приклад російської пропаганди, такий жалюгідний, що аж смішний: «Американці, геть з Криму». Де ж ці американці в Криму? Отже, до західного світу російська риторика зовсім не промовляє, там її ніхто не помічає. А для росіян – вона помітна і зрозуміла. Тобто не йдеться про Захід, ідеться про збільшення групи прихильників серед росіян.

Ви запитуєте, які взаємодії мають бути з українського боку. Ось я довідався, що є рішення про відключення сигналу російських телеканалів в Україні. Як розумію, вони настільки брехливі і неправдиві, що вирішено їх відімкнути. Проте в моїй оцінці – це поганий хід, оскільки втрачається можливість полемізувати. Для мене це ознака слабкості.

Л.І.: Росія такі засоби застосовувала значно раніше, відключала українські канали, блокувала інтернетні сайти, відрізала від інформації, отже, тут можна поставити питання не – чи це правильно, тільки чи, бува, таке рішення не є запізніле?

В.Ґ.: Я говорю про певний ідеал. Було б знаменито, якби українці показували, наскільки російська інформація не відповідає дійсності, що вона брехлива. А коли ми відключаємо сигнал з одного та з іншого боку – немає можливості конфронтації на слова, немає можливості діалогу. На мій погляд, з української сторони повинно бути більше натиску на аналіз російських плакатів, лозунгів, треба показувати, де Путін бреше. Треба думати про майбутнє і зосередитися на Східній Україні, треба зміцнити Україну і думати про Україну.

Л.І.: Зміцнювання України – це теж зміцнювання Криму, який ще є територією України. Це зміцнення українців, які живуть на півострові і зміцнювання кримських тарар, які декларують лояльність щодо української влади. Дeржава має їх підтримувати також в інформаційному плані.

В.Ґ.: Гаразд. Але до чого це веде? Безумовно, так повинно бути, але нині повітряний простір, Інтернет залишаються в руках росіян. Я можу лише сказати, що можна зробити, коли канали інформації більш-менш подібні. А коли немає такої можливості...


Л.І.: Говорите, що треба полемізувати, гаразд. Треба вказувати місця, де Путін бреше. Добре. Що ще, на чому Україна має наголошувати?

В.Ґ.: У першу чергу, Україна повинна мати якусь ідею на цю війну, набір своїх гасел. Коли рушаємо на виборчу кампанію – у нас є свій репертуар. Наприклад, інтернет-меми. Для Путіна – такого мачо – це може бути дуже болісне. Меми, які його осмішують, можуть бути дуже грізними, бо вони потрапляють теж до росіян, які його підтримують. Путін робить дуже багато, щоб саме свої добре його сприймали. Отже, я б тут звернувся до молодих українців – сідайте, вигадуйте, робіть і нехай це буде дошкульно.

Л.І.: Останнім часом можна помітити в Інтернеті дедалі більше записів, статей, фейлетонів, а навіть цілих інтернет-сайтів, які представляють погляди, що сходяться з російською точкою зору щодо України. Чи це може засвідчувати про те, що російська влада веде неофіційну кампанію пропаганди також у польському медіа-просторі?

В.Ґ.: Що ж, дійсно, є доволі багато проросійських записів. З одного боку – це ознака демократії, люди можуть думати по-різному, але ці записи треба було б проаналізувати, чи вони мають спільні риси, чи складається враження, що це невелика група людей намагається впливати на нас подібним чином. І, чи я знаю? Поки можна – треба дискутувати. Я ще не бачу причин для адміністративного втручання.


Л.І.: І запитання на закінчення, що вас, як медіа-експерта, здивувало в усьому цьому російському інформаційному процесі?

В.Ґ.: Мене здивував примітивізм засобів впливання з боку Росії. Я завжди дуже цінував російську школу німого кіно. Пригадую собі фільм «Броненосець Потьомкін», пригадую ці написи, які дуже сильно впливали на глядача. Тепер бачу прості, примітивні плакати, отже в них, протягом останнього століття, нічого не помінялося. Те, що було простим сто років тому, нині – воно просто грубе.

Гостем УСПР був відомий польський медіа-експрт, професор Вєслав Ґодзіц.

Лідія Іванюх

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти