Автори найцікавіших книг, присвячених історії пост-радянських країн, що вийшли друком у Польщі в 2011 році, отримали нагороди від авторитетного журналу «Przegląd Wschodni». Урочистість відбулася у Варшаві 24 березня. Про історію нагороди нам розповів доктор Ян Маліцький, директор Інституту східноєвропейських досліджень Варшавського університету.
– Історія ця є доволі довгою. Цього року маємо вже дев’ятнадцяте вручення нагороди. Перша урочистість відбулася в 1993 році, тоді автори отримали нагороди за тексти, видані у 1992-му.
Кожного року для визначення лауреатів утворюється спеціальна комісія, до якої входять відомі історики, політологи та соціологи, які спеціалізуються на історії Росії, України, Білорусі, Молдови, країн Закавказзя та Середньої Азії. Як зазначає Ян Маліцький, їх праця не є легкою...
– Журі кожного року має багато клопотів з вибором переможців. Адже в Польщі зацікавлення східними студіями є дуже великим. Щороку видавці публікують багато книг, вартих цієї нагороди. Тим більше, що «Przegląd Wschodni» прагне відзначити науковців, які працюють у різних сферах: істориків, літературознавців, мистецтвознавців, політологів. У 2012 році на розгляд комісії було представлено стільки цікавих праць, що журі замість двічі збиралося тричі.
Політика мало впливає на академічну науку – стверджує директор Маліцький. Досі не вистачає поважних праць, присвячених Грузії та Молдові, хоча стосунки ЄС з цими країнами складаються добре. Натомість не зменшується зацікавлення Україною та Росією. Власне, автори книг, присвячених цим країнам, і стали цьогорічними лауреатами. Нагороду в категорії «Закордонні праці» отримав російський дослідник, професор Рудольф Піхоя, колишній керівник Державної архівної служби Російської Федерації. Саме він на початку 1990-х переказав президенту Польщі Леху Валенсі документи «Катинської справи». Остання праця Піхої присвячена історії влади в Радянському Союзі після 1945 року.
– Влада це синтетичний прояв багатьох факторів: держави, суспільства, ідеї. Це і потенціал управління, і комплекс легітимності, і ставлення суспільства до влади, а також влада як люди. Ці аспекти я намагався дослідити на матеріалах історії СРСР, одночасно шукаючи відповіді на питання – чому Радянський Союз перестав існувати? Мабуть, мої відповіді зацікавили польського читача – вже зараз книгу важко знайти на прилавках магазинів. А вручення нагороди це для мене приємна несподіванка.
Своїми поглядами на українську історію з нами поділився доктор Лукаш Адамський, чия книга «Поступовий націоналіст. Михайло Грушевський та його погляди на Польщу та поляків» удостоїлася нагороди «Przeglądu Wschodniego» в категорії «Польські праці». Адамський розповів, чому обрав україністику як наукову спеціалізацію.
– Для польської держави та польського суспільства винятково важливо розуміти, чому ситуація в країнах Східної Європи є такою, а не іншою, чому там подекуди існують антипольські настрої та які чинники вплинули на формування історичної свідомості українців, росіян та білорусів. Я зосередився саме на українській тематиці, адже з багатьох причин, як емоційних, так і родинних, ця країна є мені дуже близькою.
Історик вважає, що пізнання минулого польсько-українських стосунків може значно поліпшити їх актуальний стан. Михайла Грушевського як об’єкт досліджень він обрав через вагу цієї постаті для української історії. «Його відданість науці мені дуже імпонує, хоча маю визнати, що моє ставлення до Грушевського як до людини не є настільки однозначним», – зізнався Адамський.
– Грушевський викликає у мені одночасно велике роздратування і велике захоплення. Я поважаю його працьовитість, впертість, неймовірну історичну ерудованість та послідовний український патріотизм. Однак, я вважаю, що у своєму патріотизмі Грушевський часом був засліплений, і спроба реалізації його ідей спочатку в Галичині, а в 1917 році в Києві, не принесла українській національній ідеї, як я її розумію, нічого гарного. Його ретронаціоналізм – так можу це назвати – не сприяв створенню модерної незалежної України.
Складний характер Грушевського, про який багато писали сучасники, на думку Лукаша Адамського є рисою багатьох відомих людей, тому не варто Михайла Сергійовича так суворо судити. Тим більше, його внесок до української історичної науки дійсно є неймовірним. Але доробок Грушевського потребує критичного перегляду, хоча б з точки зору його ставлення по поляків...
– Грушевський вважав, що поляки є головною причиною нещасть українського народу. Кількасотрічну історію польсько-українських стосунків можна, в його версії, звести до того, що поляки грабували Україну. Він скрізь бачив польський націоналізм, імперіалізм та антиукраїнські настрої, навіть в Х столітті! Грушевський також виступав проти політичної співпраці українців та поляків. Така позиція випливала з його народницького націоналізму.
На питання, чи останні події в політичній сфері не вплинуть на зацікавлення польських дослідників українською історією, директор Ян Маліцький відповідає коротко: «Ми в Польщі не цікавимося президентом чи урядом, ми цікавимося Україною».
Окрім Лукаша Адамського та Рудольфа Піхої, лауреатами цьогорічної нагороди стали доктор Аркадіуш Яніцький за працю з історії Курляндської губернії та професор Войцех Матерський за внесок у розвиток східних студій. Нагороду імені Александра Ґєйштора посмертно отримав Анджей Пшевознік, багатолітній Генеральний секретар Ради охорони пам'яті боротьби та мучеництва, який трагічно загинув 10 квітня 2010 року в катастрофі під Смоленськом.
Олена Бабакова