Гібридна війна, яку Росія веде проти України, зазвичай представляється, в тому числі і в експертних колах, як нове явище та інноваційний підхід. Тим не менше, зважаючи на те, що агресивна та експансіоністська політика Кремля є відродженою та вдосконаленою версією політики Радянського Союзу, виникає питання про історичне коріння гібридної війни, яку веде Путін.
До розмови про цей історичний аспект гібридної війни та історичні паралелі дня сьогоднішнього з днем минулим, ми запросили, російського історика Алєксандра Ґоґуна, який працює у Вільному університеті Берліна. Українському читачеві Алєксандр Ґоґун відомий завдяки своїм монографіям: “Сталінські командос. Українські партизанські формування, 1941–1944 рр” і “Між Гітлером та Сталіном. Українські повстанці”.
-Олександре, останнім часом, особливо після анексії та окупації Криму, здійсненої Російською Федерацією під керівництвом Владіміра Путіна, стало популярним порівнювати загарбницьку політику Гітлера 1930-х років із експансіоністською політикою Кремля у 2000-х роках. Наскільки доречними є такі паралелі?
-Це певне узагальнення і спрощення. Скоріше варто порівнювати Путіна і його зовнішньополітичні устремління, його внутрішню політику, навіть не зі Сталіним, і не з Гітлером, котрий нерідко не усвідомлював своїх вчинків, тоді як Путін винятково холоднокровний і корисливий, а варто робити порівняння з XVIII і XIX століттям. Тогочасні демократичні держави — Франція, Британія - вони рахувалися з народом і свою зовнішню політику погоджували із настроями мас. Перша світова війна - шовіністична гарячка була притаманною різним країнам. Натомість Путін використовує війни здебільшого у внутрішньополітичних цілях, для того, щоб підтримувати рівень напруги у протистоянні із Заходом, рівень власної підтримки, таким чином підкручуючи собі рейтинг, якщо той трішки впав. Черговою війною потрібно відволікти росіян від власної бідності, корупції, від злиднів, в яких живе щонайменше півкраїни.
-Російська агресія в Україні і ті події, що відбуваються — війна на Сході України, в Донбасі — популярно називається “гібридною війною”. Чи можна шукати якісь аналоги саме в 30-40-х роках. Скажімо та ж громадянська війна в Іспанії. Чи можна вести мову про схожість певних схем та аспектів того часу, з тим, що ми маємо у випадку з Україною?
-Близький сусід України — Придністров'я — виникло якраз в ході такої гібридної операції, як наслідок її — це Татарбунарське повстання 1924-го року, повністю інспіроване, або навіть влаштоване, говорячи відверто, радянськими спецслужбами. Коли повстання провалилося, не довелося, по суті, навіть румунську армію підключати, бо його розігнала поліція, і внаслідок провалу створили Молдавську Придністровську республіку, у складі України, УРСР, котра в 1990-х вже відокремилась від Молдавії. Ось це живий релікт гібридної війни 1920-х років. Такі ж операції проводилися проти Польщі - це початок 20-х років, але навіть в цьому більшовики не були новаторами, оскільки різноманітні прикордонні конфлікти дуже вміло використовувала і Російська імперія. Зокрема, це приклад експансії XVI-XVII століть, коли козаки були в такому не зовсім визначеному міжнародно-юридичному статусі, маю на увазі російське козацтво. З одного боку, вони визнавали владу царя, а з іншого — загалом не надто йому підкорялися. І у випадку провалу їхньої операції можна було сказати на міжнародному рівні, що це місцева ініціатива, а у випадку успіху - приходили царські урядники і якусь територію захоплювали, або не захоплювали і тоді просто все це обмежувалося якимись нападами та грабунком супротивника. Козаки поверталися додому озираючись на Москву, а іноді за її негласною вказівкою.
-Повертаючись до цих паралелей: Путін/Гітлер, політика Путіна/політика Гітлера - скажімо, в тій же Польщі російське суспільство великою мірою представляється як одурманене якимось харизматичним лідером, який виступає “батьком нації”, яким є Путін. Чи тут можна говорити про паралелі саме в цьому плані? Росіяни одурманені Путіним та його пропагандою, чи ми маємо справу з чимось більш складним та глибоким?
-Пропаганда має значення, але головною відмінністю є радше те, що тогочасні німці, німецькі виборці початку 30-х років, вони активно прагнули тоталітаризму, прагнули екстремізму при владі. Зазвичай говорять, що Гітлер набрав 30-40%, забуваючи додати до цих голосів голоси компартії. І якщо взяти голоси виборців Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини і Комуністичної партії Німеччини — вони разом отримували більше половини голосів виборців. Тобто, німці обрали собі тоталітаризм самостійно. Зрозуміло, що були кризові явища, зрозуміло, що було приниження, але ось це прагнення панського батога, в новій бунтарській обгортці, було сильним. В Росії, на щастя, це все не настільки сильне, як ось це був більшовизм чи Гітлер. І друга російська особливість — це, як і більшовицька революція, те, що все ж таки активна меншість все просуває. Основна проблема демократії, чи її відсутності, не в тому, що основна маса народу підтримує Путіна, а в тому що вона пасивна. Люди не протестують, навіть коли не схвалюють політику влади. І якщо подивитися на останні вибори, то кількість основних фальсифікацій стосується не стільки відсотку тих, хто проголосував за Путіна, скільки приписаної явки. Апатія, відчуження населення збільшується, попри те, що пропаганда та охоплення населення впливом влади постійно зростає. Причому різним чином — від контролю ЗМІ до розширення агентурної мережі ФСБ.
-Якщо вже мова зайшла про ФСБ, - значною мірою питання минулого мають значення сьогодні, в тому числі для державної політики. Якщо йдеться, наприклад, про Україну, то часто з’являється інформація, що саме складне минуле України, скажімо, складне польсько-українське минуле, є предметом зацікавлення ФСБ. Тобто, що саме одним з елементів гібридної війни є розпалювання протиріч, зокрема в Інтернеті, перш за все, у соцмережах, довкола польсько-українського конфлікту 40-х років. Наскільки це відповідає дійсності і які методи використовують спецслужби Російської Федерації задля антагонізації відносин між поляками та українцями, які звичайно ж мають свій вияв у міждержавній політиці України та Польщі?
-Загалом ФСБ не створює якихось нових конфліктів, не створює нових ліній протистояння. Вона використовує існуючі і розпалює їх. Є голоси з одного та з іншого боку, українські та польські голоси, які загострюють певні моменти, перекручують ці питання, у ряді випадків фальсифікують. Причому, досить поважні люди, через гріхи минулого опиняються в тенетах ФСБ, люди з науковими ступенями і навіть з міжнародним ім'ям. Ось спіткнувся хтось, скажімо, в часи Польської Народної Республіки, доніс на когось і його через років п'ятнадцять підчепили за це. Все ж таки важливим є не стільки те, як використовує ці суперечності Кремль, а те, що сприйняття цих подій українсько-польського конфлікту, є дуже різним у двох народів. Як для польської декомунізації — останнього витка, так і для української декомунізації, характерний сильний націонал-консервативний відтінок, якщо не колір, і об'єктивних суперечностей вистачає.
Матеріал підготував Назар Олійник