Історія Реформації бере свій початок 500 років тому, коли 31 жовтня 1517 року німецький священик та богослов Мартін Лютер представив свої “95 тез”. Лютер своє послання надіслав як додаток до листа архієпископу Майнцському та Магдебурзькому Альбрехту Бранденбурзькому, а згодом, з огляду на відсутність відповіді поширив “95 тез” серед друзів та прихильників. Лютер виступив з нищівною критикою папської влади, зокрема проти розпусти та розкоші вищого католицького духовенства та практики продажі Римом індульгенцій. Центральне місце в програмі Мартіна Лютера займала ідея про “спасіння вірою” за якою Спасіння залежить від милості Бога і переконання що між Богом та людиною не повинно бути жодних посередників, тим самим відкидався авторитет Католицької церкви. Єдиним авторитетом мало бути Святе Письмо і віряни повинні були самі його читати та інтерпретувати. Саме Лютер здійснив переклад Біблії на німецьку мову. За Лютером пішли інші і з’явилися переклади Святого Письма на національні мови і таким чином надійшов кінець латинської як сакральної мови. В поєднанні з поширенням друкарства це сприяло формуванню модерних національних спільнот. Вчення Лютера започаткувало Реформацію, зумовило розкол католицизму та привело до народження протестантизму.
Апологети Реформації представляють її як прогресивний рух, що належить до ряду явищ, котрі зумовили падіння старої феодальної Європи. Також вони підкреслюють, що Реформація сприяла повернення до джерел християнства, незаплямованого церковним інституціоналізмом. В той же час критики Реформації звертають увагу, що вона привела до вибуху кривавих релігійних воєн, зумовила занепад духовності і заникненню почуттю спільнотовості. Чим була Реформація і яким був її вплив на сучасну Європу? Про це в ефірі Польського Радіо дискутували Павел Лісіцький, головний редактор часопису “Do Rzeczy” і автор книги “Лютер.Темна сторона революції” та оглядач порталу “Aleteia”. До вашої уваги фрагменти цієї розмови.
Отож, Павел Лісіцький відзначає, що вчення Мартіна Лютера, який боровся з папською владою і за яким стояли німецькі князі, сприяло підпорядкуванню Церкви державі, а в дальшій перспективі це стало одним з джерел етатизму:
Якщо подивитися на ранг, який надає Реформації сучасна Німеччина, як Федеративна Републіка Німеччини відзначає 500 ліття Реформації, то виявиться, що німці намагаються припіднести Лютера як засновника нової Європи та нової Німеччини. Йдеться про відкриту Європу, що захищає свободу людини, сводобу сумління і так далі. Проте, якщо уважніше придивитися до того, що містилося в лютеранському посланні, то мені здається, що це певна форма спотворення чи навіть цілковитої надбудови до того, що насправді хотів висловити Лютер. Не хочеться зараз вступати в теологічну дискусію, бо про це можна довго говорити. Хочу лише відзначити, що з політичної точки зору, то перше значення яке мав Лютер і його революція в середині XVI століття, полягала в тому, щоб повстали дуже сильні суверенні князівства та графства в рамках Священної Римської імперії німецької нації. Володарі німецьких держав здобули таку форму суверенності, яку не мали жодні світські правителі в цілій християнській традиції. Чому? Тому, що чи то князі, чи секулярні єпископи чи інші світські володарі, згідно вчення Лютера отримали духовну владу. Лютер говорив про те, що ці особи мають виконувати роль надзвичайного єпископа. Тобто, по суті, ми вперше маємо справу з тим чого світські володарі завжди прагнули. Це по суті природа давньої суперечки між імператором Священної Римської імперії та Папою Римським, чи імператором Візантії та Патріархами. Мова про те, хто буде здійснювати духовну владу. Церква з меншим чи більшим успіхом старалася зберегти певного роду незалежність, що породжувало гостру боротьбу зі світською владою. Лютер же заявив, що вся світська влада, в тому числі цервковно-інституційна, по суті належить німецьким князям.
Теоретично можна сказати, що християни, що жили в протестантських державах мали свої права. Хоча б до прикладу це консисторії. Мова про інституцію, що громадила світські особи, котрі мали можливість обирати священиків і управляти церквою. Однак, фактично, і це визнають також протестантські історики, консисторії дуже швидко були підпорядковані тому, чи іншому світському володарю. Коротко кажучи, повстала нова інституція в якій держава і її володар отримала такі права, про які мріяли як західні так і візантійські імператори. Вся суверенна влада була зосереджена в руках одного владики. На мою думку це початок дуже ризикованої доктрини, котра привела до культу держави, до етатизму і котра в XIX-XX столітті розвинулася як ідея держави, яка не визнає над собою жодного права поза тим, яке воно й само собі створює.
В свою чергу Лукаш Кубешко відзначив, що Реформація має глибоке історичне і теологічне підґрунтя:
Я сказав би, що я противник твердження, що за різного роду явища, позитивні чи негативні відповідає якийсь один конкретний чинник. Так є у випадку з Реформацією. Реформація дійсно змінила вигляд тогочасної Європи і певним чином впливає на сучасну Європу. Натомість я б не переоцінював вплив Реформації, що помітно в її критиків, котрі так би мовити скидають в один мішок цілий ряд негативних явищ. Якщо говорити про підґрунтя реформаційного руху, то слід нагадати він не почався від Мартіна Лютера та інших німецьких реформаторів, що помітно в світлі відзначення Німеччиною 500 ліття Реформації. Сама ж ідея необхідності реформ церкви, особливо, якщо ми обмежимося західною церквою, присутня вже в X-XI столітті. Тут треба згадати про Франциска Асізького та різні жебручі ордена. Згодом були інші реформатори такі як: Джон Вікліф та Ян Гус. Тобто, як бачимо існувала певна тяглість. Мартін Лютер мав певну базу в доктринальному і теологічному диспуті, який існував ще з часів Отців Церкви і впливав на розумування Лютера. Він часто задавався питанням як знайти ласкавого Бога і як знайти рівновагу поміж безпосереднім, суверенним діянням Бога, здобуттям Спасіння та людськими вчинками.
Думка Лукаша Кобешка з приводу того чи справді лютеранізм є джерелом етатизму. Етатизму, що загрожує людині в її відносинах з державою, де вже немає духовного авторитету, що коригував би державу:
З одного боку, справді можна сказати, що Реформація започаткувала дуже сильне зосередження на державі, започаткувала свого роду статолатрію [ іншими словами ідолодержавство, обожнення держави], що з часом, десь від часів Лютера та Ренесансу, почала наростати. Зрозуміло, що це було теж пов’язане з процесом повільного творення чогось, що зараз відоме як національна держава. Лютер слідував за філософією, що сильно зосереджувалася на тому, щоб Святе Письмо було доступне для широкого загалу. З іншого боку, підпорядкування християнських общин тому чи іншому володареві відбулося вже після смерті Мартіна Лютера. Безумовно це було більше наслідком його доктрини ніж безпосередньої діяльності Лютера. Можна говорити, що вчення Лютера створило основи статолатрії і надприсутності держави у житті людини.
Натомість від цих тенденцій не була вільна сама Римська Церква, котра до Лютера і в його часи не могла утримати рівноваги поміж тим, що земське і світське. Завжди була напруга і Папи Римські завжди стриміли до сильної політичної влади. Отож, на мою думку, ми маємо справу з універсальною проблемою, що торкалася латинського світу. Завдяки Лютерові Церкву остаточно пов'язано з державою. Проте якоюсь відповіддю на ту ж дилему були ідеї, що виникли в часи Контрреформації [1560-ті роки – 1648 рік ]. Це теж був повільний процес творення суто католицьких держав. На моє переконання маємо справу з взаємовпливом.
Чи можна вважати протенстантизм як джерело майбутніх проблем і дилем Європи, того, що було в XX столітті? Лукаш Кобешко:
В силу обставин можна сказати, що це було вогнище певних проблем. Лютер поставив на відміну від того, що загальне, поставив на те, що індивідуальне. Він це здійснив в плані релігійних пошуків, відносин між Богом та людиною. Це знані положення лютеранізму Sola Scriptura та Solus Christus, тобто “Лише Письмо” і “лише Христос”. Лютер відкинув основу, що була основою як Західної, так і Східної Церкви. Йдеться про таїнство священства і всі таїнства, що брали початок ще з часів Отців Церкви і семи Соборів тоді ще Вселенської Церкви. Лютер поставив на індивідуальність, на людину. В силу зрозумілих причин та індивідуальність почала брати верх над спільнотою. Звичайно можна дискутувати щодо того чи Лютер уявляв собі такий світ, який створили його послідовники. Проте беззаперечним є те, що Лютер поставив на індивідуальне, а не на спільнотове, відкинув таїнства, поза двома, мова про таїнство хрещення і причастя. Таїнство причастя в даному випадку має видозмінений характер. А чим є таїнства, поминаючи вже теологічний аспект? Це вираз церковної спільноти, що бере участь в цих таїнствах. Таким чином можна сказати, що європейський індивідуалізм та різного роду конфлікти між державами має зв’язок з доктриною Лютера.
Матеріал підготував Назар Олійник