Польський інститут міжнародних справ нещодавно оприлюднив звіт “Образ Польщі в історичній політиці України” в якому представлено результати дослідження історичної політики України щодо Польщі. Зроблений аналіз не є всеохоплючим, позаяк його автори зосередилися лише на трьох вимірах української історичної політики: правове поле, медіа-простір та освіта.
В дослідженні відзначено, що історія має вагому роль у взаєминах двох держав з моменту здобуття Україною незалежності. І що з обох боків завжди були спроби врегулювати найбільш спірні моменти минулого. В першу чергу це стосується польсько-українського конфлікту під час ІІ світової війни. Найбільш складним в цьому плані моментом є так звана антипольська акція УПА на Волині в 1943 році, яку в Польщі загальноприйнято називати Волинською різнею і події на Волині та в Східній Галичині в 1943-44 роках вважаються геноцидом.
До розмови про українську історичну політику щодо Польщі ми запросили Лукаша Ясіну, одного з авторів згаданого вже дослідження, проведеного Польским інститутом міжнародних справ.
Лукаш Ясіна.Foto:PR24
-Отож, який образ Польщі постає на основі зробленого вами аналізу історичної політики України? Як представлено в ній українсько-польські відносини в ХХ столітті?
-Перший висновок такий – Польща не займає ані центрального, ані головного місця в українській історичній політиці та історичному мисленні. Це місце передовсім займає внутрішня ситуація України.
По-друге, минулого року в Польші були гострі дискусії щодо Волині, спочатку після ухвали польського сейму в липні 2016 року, а згодом після прем’єри фільму Войцєха Смажовського [ “Волинь”]. Існувало переконання про те, що теж в Україні є гостра дискусія довкола Волині. В польских ЗМІ навіть стерджувалося, що це тема номер один, так само як криза в польсько-українських взаєминах спричинена цією справою. Однак, як показало наше дослідження це була інформаційна бульбашка створена ЗМІ та соціальними мережами на зразок фейсбука та твітера. В головних українських ЗМІ цій темі присвячено відносно небагато часу.
Врешті третій висновок – в Україні не має ширшого знання спільної історії: польсько-українська історія не має відповідного висвітлення в шкільних підручниках і не є предметом зацікавлення української історичної політики. Це навіть в плані святкувань Української революції [1917-1921 років], які розпочалися і триватимуть до 2021 року. Спільні польсько-українські події не відображені в цьому плані. Скажімо не передбачено спільних урочистостей з нагоди взяття [у травні 1920 року] Києва Петлюрою і Ридз-Сміглим.
Підсумовуючи сказане – після майже 26 років польсько-українських відносин не можна говорити про якесь зближення і велике зацікавлення історією Польщі в Україні. Парадоксально, але те ж саме можна сказати і про Польщу. Знання історії України в Польщі є невеликим, а якщо і воно є, то через призму мислення про давні Східні Креси.
-Як Ви собі пояюснюєте відсутність Польщі та польсько-української тематики в таких важливих сферах історичної політики як шкільні підручники та ЗМІ?
-По-перше, це безумовно ігнорування даного питання. Не помічається неймовірно позитивне ставлення жителів України до Польщі як важливий історичний етап. Українські еліти цікавляться Польщею менше ніж Німеччиною та Америкою.
По-друге, тої польської історії є досить багато - це минуле давньої Речі Посполитої, але вона представлене як українське минуле. Значна частина історії Львова, Східної Галичини, Волині, Житомирщини, Київщини, присутня в підручниках, але вона представлена суто з української точки зору. В Польщі ця історія представлено цілковито по іншому. Відповідно пересічний українець не усвідомлює, що йдеться про спільну історію.
По третє, чимало суперечливих тем польско-українських взаємин заміталися під килим і про них старалися не писати, бо вони могли затьмарити польсько-українські взаємини. Прикладом цього є питання Волині, яке українська влада старалася не чіпати, за винятком ситуацій пов’язаних з відзначеням чергових річниць.
-Загальновідомо, що трагічна історія періоду Другої світової війни є каменем спотиканння у польсько-українських відносинах. Чи на Вашу думку інтерпретація Волинської трагедії, чи загалом інтепретація польсько-українського конфлікту, яку робить українська сторона, має якісь точки дотику, що дозволяють випрацювати менш суперечливий підхід?
-Такі спроби були, але на мою думку сьогодні цих точок дотику не має. Зрештою вони не мусять бути. Поляки та українці не зобов’язані так само бачити спільну історію.
З польського боку не сприймається нарратив Володимира Вятровича [директора Українського інституту національної памяті], який веде мову про польсько-українську війну, в якій всі було однаково винними. Немає з польського боку можливості прийняття вини поляків, бо вони 700 років експлуатували українських селян. Ця теза появляється в українських книжках. Так само як немає можливості того, щоб Польща перестала трактувати злочини на Волині як геноцид. За відповідну резолюцію минулого року проголосували всі депутати Сейму, лише утрималися чотири людини, але ніхто не був проти. Тобто, тих точок дотику практично немає.
Існує одна можливість, котра й далі працює – це історичні дослідження. Якщо польські та українські історики мають безперешкодну можливість висловлюватися щодо цієї теми, то буде й можливість випрацювати менш суперечливий підхід. Однак в офіційній історичній політиці не досить того, що Польща не може поступитися Україні, так ще й в Польщі собі пригадали, що українці, котрі домагаються встановлення пам’ятника Михайлові Грушевському в Холмі не погодилися вшанувати жодного з шести польських прем’єрів, котрі народилися і виховалися в Україні.
Наприклад в Житомирі народився Ігнаци Падеревський – пам’ятника йому не має.
Це палка з двома кінцями. Проте точок дотику не має, бо Україна прагне за будь-яку ціну національного представлення історії. Україна використовує історію як політичний аргумент і це зрозуміло, бо країна веде війну і потребує сильної патріотичної згуртованості. Проте розширення історичного конфлікту з Польщею, де офіційну історичну політику в справі Волині підтримує більшість суспільства є помилкою України. Однак не думаю, що Україна зараз схильна до поступок.
-В такому випадку, чи можлива така модель, коли ми маємо паралельно дві суверенні історичні політики, що якось мірою рахуються з вразливістю протилежної сторони, але ця історична політика не відбивається на реальній політиці?
-Так, це не є жодна проблема – є такі приклади в світовій історії. Взагалі обов’язком є те, щоб конфлікт довкола історії не відбивався на інших речах. Проте є також справи в рамках цього конфлікту, які повинні бути вирішені. Незважаючи на те, що Польща завжди вважатиме УПА злочинним формуванням, а українці не вважатимуть жертв Волині жертвами геноциду, то нам потрібно вирішити питання цвинтарів та поховань. Мова не йде про пам’ятники, а про цвинтарі і поховання. Попри те, що поляки вважають солдатів Вермахту агресорами ми порозумілися з Німеччиною стосовно поховань солдатів Вермахту на території Польщі. Демонтуються пам’ятники радянської армії, але не цвинтарі. А сьогодні питання цвинтарів трактується в Україні політично і воно стало політичним заручником.
Отож, від історичних питань можна і треба відходити, але в і цьому плані необхідно розв’язувати справи, які не повинні бути заручниками політичних протирічь.
-Наступного року відзначитимуться дві круглі дати – 75-та річниця подій на Волині і 100 років з початку польсько-української війни 1918-1919 років. Що в цьому плані очікує відносини Польщі та України?
-Щодо цього питання я, нажаль, є песимістом. На мою думку українцям і полякам не вдасться досягнути задовільного порозуміння. Перш за все важко буде в цій ситуації реалізувати спільні польсько-українські урочистості пов’язані зі Львовом. На даний момент одним з фундаментальних міфів Українського інституту національної пам’яті є боротьба за український Львів у 1918 році, в часи Української революції. В Польщі ж оборона Львова є одним з найважливіших міфів польської незалежності. Цього не вдасться поєднати.
Польська сторона вдається до певного жесту, бо головні польські святкування 100 річчя відновлення незадежності Польщі, на території України скоріш за все відбудуться не у Львові, а в Костюхнівці на Волині, де відбулася найбільша битва легіонів Юзефа Пілсудського. Це жест в бік української сторони. Попри конфлікт довкола минулого у Львові мабуть відправлять спільний польсько-український молебень, відбудеться спільна хресна дорога, як це вже традиційно відбувається.
Буде й сильна напруга в ЗМІ. Прямо кажучи, на даний момент не видно, аби цей конфлікт було вирішено до осені 2018 року.
Запрошуємо прослухати звуковий файл!
Матеріал підготував Назар Олійник