Logo Polskiego Radia
Print

Гастрольний тур Balaklava Blues

PR dla Zagranicy
Lidia Iwaniuch 21.10.2018 10:00
  • BB.mp3
Це проект – провокація, де виступ супроводжується відео-інсталяцією документальних кадрів війни на Донбасі, фрагментами радянськими мультфільмів та російськомовними вставками
Галина Баланович

В Україні завершився гастрольний тур унікального канадсько-українського дуету Balaklava Blues, який поєднує сучасну електронну музику зі старовинним фольклором Центральної та Східної України. Виступ Balaklava Blues – це не просто новаторська інтерпретація старовинних народних пісень, потужний вокал виконавців Марії та Марка Марчиків, якісний звук клубної музики з елементами техно, хіп-хопу та блюзу. Це проект – провокація, де виступ супроводжується відео-інсталяцією документальних кадрів війни на Донбасі, фрагментами радянськими мультфільмів та російськомовними вставками.

Про новаторство та провокативність, про гастролі у прифронтових українських містах Попасній, Дружківці та Торецьку в засновників і учасників Balaklava Blues – подружжя Марчиків - розпитувала наша колега Галина Баланович.

Дует
Дует Balaklava Blues, подружжя Марія та Марко Марчик

Марко Марчик – музикант, лідер та засновник відомого та унікального канадського гурту Lemon Bucket Orkestra. Народився та виріс в Торонто. За походженням українець. Марічка Марчик – співачка, солістка гуртів «Божичі»,»Сонцекльош» та «Куку Шанель». Киянка. Нині мешкає в Торонто, Канада.

Зустріч з канадсько-українським дуетом Balaklava Blues, подружжям Марією та Марком Марчиками, відбулася на Хрещатику наступного дня після їхнього концерту у Києві. Марко народився і виріс у Торонто. Марія – киянка. Для цієї пари, в якої зараз підростає маленька доня, доленосними для життя і творчості стали події в центрі Києва взимку 2014 року.

Марко Марчик:

Наша історія тут розпочалася. Зустрілися на Майдані під сценою під час Революції. Ми живемо в Торонто, але наш душевний дім тут. Ми – українські виконавці і проект Balaklava Blues український. В нас є вистава про Майдан (Counting Sheep), яку ми «катали» по цілому світі. Є гурт Lemon Bucket Orchestra, що вже вісім років гастролює. Але виступи на Донбасі були особливі. Я вже багато років співаю по-українському. Але коли ми перший концерт зіграли в Дружківці з цим проектом, який виключно україномовний, коли ми зіграли першу пісню, в мене перший раз в житті було таке відчуття, що мене розуміють. Я співаю і люди уважно слухають кожне слово. Не те, що вони підключились під емоціями чи під акордами. Вони розуміють, про що йдеться. Я ніколи не забуду той момент.

Попасна, Дружківка, Торецьк – це ті міста Донбасу, де в рамках Фестивалю «З країни в Україну» виступав дует Balaklava Blues.

Марія Марчик:

В Торецьку фестиваль дуже відрізнявся Там було дуже багато людей, вони всі були до кінця і така була така приємна енергія щирих людей, які дуже скучили за музикою, мистецтвом, за увагою до них.

«Реакція глядачів захоплює», - кажуть музиканти. «А також - бажання людей при потребі допомогти. З цієї точки зору особливим був концерт у Києві. І не лише тому, що з технічної точки зору пройшов бездоганно і публіка чудово його сприйняла».

Марія Марчик:

Ми вперше в Києві робили концерт і в нас був звукорежисер, який виявився з Донбасу. Родом з Донецька. В нього там залишилася мама, яку він 5 років не бачив.

Марко Марчик:

А той режисер з Авдііївки. Він з такою гордістю про це казав! Та гордість була дуже приємна. Хлопці сказали : «Ми з Донбасу і ми вам поможемо. Вони взяли наш концерт, як свій проект. Це було дуже зворушливо».

Виступ Balaklava Blues – не просто концерт. Це-музичний перфоманс з відеорядом, в якому документальні кадри війни на Донбасі, графіка та фрагменти радянських мультфільмів. Старовинний фольклор, клубна електронна музика і дражливе відео – провокативний, але добре продуманий синтез – кажуть музиканти.

Марко Марчик:

Чи можна танцювати під пісні про війну? Це складний момент. А солдати не танцюють, не співають під «Градами», які летять? Це реалії життя на Донбасі. Інша справа, коли ми в клубі і йде рефлексія того, що відбувається. Але з мистецької точки зору, якщо ми будемо тільки танцювальну музику грати без відеоряду про війну, то, насправді, і не дуже розкажемо людям, що відбувається. Якщо ми робимо відео без музики, то це вже документальне кіно. І ми будемо його показувати тільки тим людям, які вже знають про війну. В нас був великий ризик, коли ми вирішили поєднати ці речі. Ми готові до того, що будуть люди, які скажуть:-«Я не можу цього сприймати!». Але це частина процесу переходження від стану посттравматичного синдрому до щоденного життя. Ми хочемо, щоб наш проект заглиблювався в цей процес, а не відхилявся від нього.

Марія Марчик:

Я хочу навести такий приклад. Коли ми мали перший виступ, то прийшли на концерт Марка батьки і брат з дівчиною. Батьки дуже переживають за Україну, вони сиділи, уважно слухали. А брат з дівчиною встали і весь концерт протанцювали. Після концерту мама каже синові, мовляв, що ти робив, це ж такий серйозний проект. А він відповідає:- «Це ж танцювальна музика. Треба було танцювати. Чого Ви сиділи?».

Марко Марчик:

Але потім пішла розмова про що, власне, проект, а що ми хочемо від глядачів. Прийшов на наш концерт один товариш разом з компанією інших. Він нашої музики раніше не чув. Але надягнув білу балаклаву, бо це Balaklava Blues. Він танцював і кричав собі на концерті. Ті, хто з ним прийшли, стояли і соромилися його поведінки, бо це, мовляв, такий серйозний проект. Потім вони сперечалися, сварилися і настав класний момент, коли вони почали обговорювати відеокадри, якими наш концерт супроводжується і що вони означають. Чи то були «сепари» (прим. сепаратисти), чи хочуть здаватися «сепарами». Ті люди сварилися і заглиблювалися в саму концепцію проекту. В принципі, те саме, що відбувається на Донбасі. Люди з однієї сім»ї сперечаються, чи йти до однієї сторони, чи до протилежної. Де краще і хто правий.

Ще одна провокація від Balaklava Blues – це не танцювальна композиція «Шарики» з використанням жанру дитячих хорорів (віршиків – страшилок), які були популярні в Радянському Союзі у 70-80 роки і про які на Заході практично нічого не відомо.

Марія Марчик:

Це гігантський жанр дитячих хорорів, який і зараз існує і який неможливо логічно пгояснити. Я розповіла Маркові і про лічилки-страшилки і «садистські» віршики. І ми вирішили створити пісню на основі одного такого хорор-тексту. На відео ми показуємо поранених в госпіталі без рук, без ніг, до яких приносять повітряні кульки (шарики).

Марко Марчик:

Це, звичайно, жесть. Цей твір вальс по факту. Але я там наклав ритм на чотири долі. Він дуже незвичний. Потім Марічка придумала таку партію піаніно, коли руки рухаються, як в кривому дзеркалі. В струнних партіях дисонантні гармонії. Вони незвичні, як оркестровка.

Марічка Марчик:

Ніби дитячий вальс з таким легеньким звучанням, але який зруйнував сам себе. «Вышел месяц из тумана, вынул ножик из кармана». Рахувалочка така була в радянських дітей і гра в ножички. Розказала про це Маркові. Є ножичок, стоїш на одній нозі. А потім втикаєш ніж в чужу територію, стираєш ногою межу і це вже твоя територія. Це гра про те, як ти можеш ножичком відрізати чужу територію і вона стане твоєю.

Мабуть, після революції і переїзду до Канади момент моєї самоідентифікації загострився. Я зрозуміла, що життя коротке в позитивному сенсі і дуже важливо в творчому житті концентруватися на тому, що в тебе виходить найкраще. А по-друге, на тому, що є твоїм. Мені дуже важливо відчувати, що я українка в Канаді, у світі і нести своє.

Марія Марчик в минулому солістка культового ансамблю українського автентичного співу «Божичі» та авторка двох музичних проектів. Марко Марчик – в минулому капітан юнацької оліймпійської збірки з реґбі, який змінив перспективу блискучої спортивної кар’єри на музичну творчість після, як він каже, «повернення» (свій перший приїзд) на Україну.

Марко Марчик:

Мені було 22 роки, коли я приїхав з рюкзаком до Львова. Вирішив залишитися на якийсь час. Час перетворився на 2 роки. За цей час я і української навчився, і зустрівся з вуличними музикантами, які грали народну музику і постійно були з інструментами. Це не був культ концертів. Для них це був спосіб життя. В дитинстві я грав на скрипці. Хлопці якось дали мені інструмент і я згадав одну ірландську пісню, такий джиґ. Воно мені «пішло», повернулося так само, як і українська мова. Моя бабуся, коли я був малим, таким як зараз наша доня, співала і говорила до мене по-українському. Батьки розмовляють по-анлійському. Потім я виріс, хотів бути просто канадцем. А за своє спортивне життя я дуже вдячний. Воно мене багато чого навчило. Якщо хочеш чогось досягти, то треба постійно працювати. Сподіваюся, що з Марічкою ростемо і вдосконалюємося і як музиканти, і як особистості.

Галина Баланович

tags:
Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти