Logo Polskiego Radia
Print

«Коди» луцької художницї Катерини Ганейчук

PR dla Zagranicy
Lidia Iwaniuch 09.02.2018 12:23
  • kody.ok.mp3
Катерина Ганейчук творить концептуальне мистецтво, послуговуючись автентичними техніками вибійки, витинанки, розпису на склі
Eлемент інсталяції «Коди». Художниця Катерина Ганейчук тягне рушник засніженим полемEлемент інсталяції «Коди». Художниця Катерина Ганейчук тягне рушник засніженим полемГалина Баланович

Головний елемент інсталяції «Коди» - 12-метрові рушники з домотканого полотна, на яких технікою вибійки і трафаретного друку чорною та червоною фарбою нанесено елементи QR-кодів. На відео, що періодично прокручується на екрані, теж рушники - розфарбоване полотно звисає з сучасного мосту, з дерев’яної замкової галереї, художниця тягне його засніженим полем.

Була така фраза «В чому ж зміст?». Я взагалі, як художниця, вважаю себе представницею сучасного мистецтва. Я пишу тексти і люди, які хочуть, можуть прочитати власні трактування того, що я зробила. Але, звичайно, цікаво, коли людина не лінується, замислюється і намагається народити якусь думку, асоціацію або просто отримати якісь враження. Це інтелектуальна та емоційна робота.

Луцька художниця Катерина Ганейчук творить концептуальне мистецтво, послуговуючись автентичними техніками вибійки, витинанки, розпису на склі.

Я захоплююся багато років українським народним мистецтвом і тією інформацією, яка є закодована в знаках і символах писанок, вишивки і текстилю. Мені це завжди було цікаво. Я бачу, що її багато-хто не прочитує. Тоді виникає питання, а який зміст і яка доля інформації, що в подальшому не дешифровується. Більше того, вона обростає навіть дезінформацією або стає просто декором. Використовуючи в своїх нових роботах фрагменти сучасних QR-кодів, я показую, що вони також з часом, через сто років, при втраті знань людством, стати виключно декором.

Пані Катерина каже, що коди і «Коди» – це носії інформації, такі собі інформативні кластери. Коли ж хтось відчитує інформацію, закодовану нею особисто, то це неймовірно приємно.

Намагаюсь зашифрувати ідею і мені приємно, коли хтось її відчитує. Звичайно, потрібен зв’язок. Інсталяція - це більш активна співпраця з глядачем, ніж просто картина на стіні. Тому, що вона більшого розміру, вона активніше працює в просторі і ти активніше затягуєш у творчу співпрацю глядача. Зазвичай, інсталяції викликають якісь асоціації. Можуть бути неочікувані реакції. Молодь дивиться і каже – «Пікселі, пікселі!».

/

Про розуміння та нерозуміння сучасного мистецтва, про тяглість та розрив художніх традицій багато говорилося на відкритті виставки «Коди».

Людмила Строкова, директор Національного музею українського народно-декоративного мистецтва:

Катерину ми шукали і ми її знайшли. Торік у нас в музеї був дуже гарний експеримент провокативний, називався «Людина. Час. Простір». Його головною ідеєю було вторгнення сучасного мистецтва в традиційний музей з дуже традиційною експозицією. В нас було 12 художників і кожного місяця одному художнику надавалося право запропонувати свою роботу і розмісити її в постійно діючу експозицію там, де митець сам вирішить. Катерина Ганейчук була в їх числі. Вибійка - це дуже традиційне мистецтво. Але те, що робить художниця, дуже сучасне.

Володимир Хижинський, художник-кераміст:

На відкритті багато було сказано про сучасність, про важливість, що українське може бути цікавим і власне іншим. Для мене це підтвердження тих всіх ідей, які я сповідую. Приємно, що є такі люди, які розвивають сучасне українське. Бачимо приклад, коли немає тієї шароварщини - якщо це текстиль, то це мають бути запаски, рушники. Якщо вишивка, то обов’язково сорочки. Якщо кераміка, то глечики і макітри. Чому ужиткове не може бути показане, як сучасне? Тут маємо текстиль, маємо дерево, вибійку, техніки традиційні, але інтерпретація сучасна.

Від вражень про виставку «Коди» Катерини Ганейчук переходимо з Володимиром Хижинським до розмови про сучасне мистецтво загалом. Воно не працює в критерії «подобається-не подобається», бо не завжди є приємним для ока. Художник переконаний, що ті, хто твердить, що не розуміють сучасного мистецтва, просто не хочуть його розуміти.

Я думаю, що «не розумію» дорівнює «не хочу». Я бачу щось, що мене зачепило. Я не до кінця впевнений у своїх відчуттях. Значить, я мушу це проговорити. В художніх залах, в галереях у Європі є медіатори, які займаються роботою з відвідувачами. Це дуже добра практика, пояснювати потрібно. Але хтось це сприймає, хтось – ні.

Петро Бевза, художник, який разом з Катериною Ганейчук брав участь у проекті «Людина. Час. Простір».

Тут є два шляхи. Або ми вибираємо, що ми постійно в минулому, в Радянському Союзі чи де – там. Є й такі, що думками в Древньому Римі і їм там добре. А другий варіант – це бути другом свого часу. Бути сучасним – це бути другом свого часу. У нас виклики фантастичні й унікальні можливості. Ми можемо гортати і дізнаватися про що завгодно за допомогою пана Google. Якщо ось в цю мить сфотографуємо інсталяцію Катерини і викладемо зображення в інтернет - знайдемо багато подібних зображень. Бо корені в народному мистецтві. Художниця нам пропонує коди і робить підказку, яка закладена в нас самих. Це мистецтво в епоху айфонів. Сучасне мистецтво рідко буває ніжним. Воно або брутальне, або загадково-технологічне. А в Катерини мистецтво іде від серця при тому, що воно сучасне.

/

Виставка «Коди» луцької мисткині Катерини Ганейчук у Національному художньому музеї українського народного декоративного мистецтва триватиме до 25 лютого.

Галина Баланович для Української Служби Польського радіо. Київ.

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти